Vit En - Влад і Марія Цепеш. Повернення додому, Vit En

Аслан і Елізабет вирушили в Трансільванію, не хотілось бути каменем на шиї Валахії, тим паче в столиці залишатися не безбечно .

Вони ще не знали, що опісля їхнього від'їзду, на межі двох країн, на карету нападуть.

Елізабет, до останнього прикриваючи сина, буде жорстоко поранена на очах дитини. Рана, розсікла спину, зробивши рівні відмітині. Сукня миттю почервоніла, а обличчя поблідніло.Елізабет встигла лишень скривити обличчя, а після впала на підлогу, міцно притиснувши до себе сина. Чоловіка, який задав їй тяжкий удар, було поранено. Частина розбійників втікли, аби стати вечерею диких звірів. Інша ж частина, вирішили зустрітити свою смерть на полі бою, були вбиті вартовими.

Так чи інакше, але хлопцю довелось близько півгодини лежати, до поки звуки боротьби не стихли.

—Мамо, мамо, -штурхав її тіло малий. —Мені страшно. -прошепотів він.

Так і не дочекавшись відповіді, збагнув що мати, більше не може допомогти йому, Альберт встав, і виглянув у пошуках знайомої людини.

Навколо було порожньо, темна ніч, все ще покривала горизонт, замітаючи за собою сліди вбивць.

Альберт потер не пристосовані до темряви очі. Його, ще малий мозок був не здатний зрозуміти того що сталось.

Почувся тяжкий хрип...

—Хто тут? -обережно спитав, але все ж зробив крок назад від джерела звуку.

—Альберт, синку.. - проказав Аслан і розплющив очі.

—Тато, -крикнув хлопець і підбіг до нього, міцно обійняв.

Аслан знову прохрипів, відчувши різку біль під ребрами.

—Пробач, -опустив очі маленький принц і взяв його за руку. —Тату, що мені робити?

—Я не знаю, мій хлопчику, не знаю. -шумно видихнувши відказав шехзаде. —Для початку, оглянь всіх, чи точно вони мертві.

—А як я про це взнаю?

—Ясно. -без зайвих слів виніс Аслан. —Добре, знайди мені тканину, я маю забінтувати рани. А потім збереш їжу, ми маємо повернутися.

—А мама?

Аслан мовчав, не знаючи, що робити. Він сам був в поганому стані, але треба вставати, допомогти їй і сину.

—Все буде добре, Альберт.. - тихо прохрипів шехзаде і кашлянув, спльовуючи густу і темно червону кавову гущу.

Про себе, Аслан тихо проказав:《О Аллах, допоможи нам вибратися з цього лісу, більше нічого мені не потрібно буде. Тільки вберегти родину. 》

Альберт, послухавши батька, відкрив якусь скриню, йому дуже пощастило,там було сукно для пошиття одягу. Вгрібши десяток тканин хлопець віддав їх батьку.

Шехзаде забінтував голову і декілька порізів на руках, вставати було небезпечно, ниючий біль під ребрами ніяк не відступав, але він, осиливши себе, встав.

Повільно піднявшись, чоловік озирнувся, в пошуках Елізабет.

Жінка лежала на боці, а під нею невелика калюжа крові.

—Елізабет, -підбігши до неї, чоловік прибрав волосся з її очей. —Кохана..

В очах шехзаде з'явилися сльози, притиснувши її до себе, Аслан приклав вухо, до грудної клітки, аби почути, хоча б маленьке серцебиття.

"Тук-тук"-почався такий благанний звук. Вона була жива, сильно поранена, але жива - ось що головне.

Зібравши всі сили, Аслан взяв її на руки, і пішов за Полярною зіркою, аби не заблукати.

Альберт повільно йшов за ним, хнюпаючи носом, ноги боліли, але він мовчав розуміючи всю складність ситуації.

Минуло менше чверті години. Зірки зникли, сонце, освітило галявину. Починався новий день.

В далені, Аслан побачив верхівки сільських будинків, ось він, шанс на спасіння, тепер то вони мають жити.

                                                                                     * * *

За пару днів Елізабет змогла встати, опираючись об міцну дерев'яну палицю, так, вона пересувалась повільно, кожен рух віддавав сильним болем в хребті.

Стиснувши зуби жінка вийша в двір, аби побачити сина.

—Альберте, ходи сюди.

Маленький принц підбіг до неї, і взяв за руку.

—Так, мамо. 

—Піди до ринку, там будуть ліки для батька, і гляди, не спутай з іншими, грошей в нас не так багато. Добре що місцевий лікар допоміг нам хоч трохи стати на ноги, а міський голова допоміг з домом. І все ж, повернутися ми поки не можемо, маємо самі заробляти собі на життя, -суворо проказала вона, але погладила Альберта по голові.

—Не переплутаю, -відказав хлопець, взявши пару монеток і швидко заховав їх в невеличкий карманчик.

—От і добре. - з посмішкою на обличчі відказала жінка.

Альберт побіг. Елізабет сіла під дубом, попередньо охнула, поклавши руку на спину.

Чекаючи на сина жінка глянула в небо.Яскраві промінчики вдарили в око, змусивши її на хвильку заплющити очі. Небо було чисте, чисте як і їх нове життя, хто зна, що чекає їх далі, принаймні зараз, хоч і хворими - вони мають шанс на життя.