Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

— Ні, не знав. Він не казав мені нічого такого, що б на це вказувало. Він так розповідав про фірму свого батька, що я просто вважав, що це був його біологічний батько, а його мати була його біологічною матір’ю. — Він поглянув на неї. — Якщо замислитися, Дейв мало говорить про своїх батьків. А якщо й говорить, то завжди про батька, — кивнув він. — Дейвова мати померла, коли він народився, так?

— Отже, ти знав.

— І б’юсь об заклад, що Полова… — від здогаду в нього округлились очі. — Хіба ти не розумієш?

Він підвівся. Цей здогад проймав його всього зі швидкістю електрики.

— Чого не розумію, Кевіне? Ти справді мене налякав.

— Коли вони кажуть, що ця фірма — родина, вони справді так думають. Так і є. Він — їхній батько, справді їхній батько!

— Що?

Вона скривилася.

— Я мав здогадатися… вони ж так про нього говорять. «Він мені як батько», — одного разу сказав Пол. Здається, вони всі колись так казали.

— Ну, справді, Кевіне. Вони просто висловлювалися фігурально.

— Ні, ні, тепер усе це зрозуміло. Колись у цій фірмі працюватиме й син Ґлорії Джаффі. А отже… — він поглянув на неї. — І твоя дитина теж, якщо ти її народиш.

— Дитина Джаффі… через двадцять шість років чи скільки там? Прийде на фірму до містера Мільтона? Що ж, дай подумати, — сказала вона, заплющила очі й порахувала. — На той час містерові Мільтону буде аж сто або й за сто.

— Він буде набагато старший, Міріам. Він щонайменше старий як світ.

— Ой, Кевіне, ну справді, — захитала вона головою. — Звідки в тебе беруться ці шалені думки? Від Гелен Сколфілд?

— Ні.

— А звідки ж тоді?

— По-перше, з власного чуття — з того, що від нього залишилося, — він зупинився на мить, а тоді, глибоко вдихнувши, сказав: — Міріам, ти мала рацію щодо Лоїс Вілсон.

— Тобто?

— У глибині душі я знав, що вона справді домагалася Барбари Стенлі. Барбара Стенлі була присоромлена й налякана, бо спершу дозволяла це Лоїс, і тому втягнула в це інших дівчат, підмовила їх збрехати, щоб мати змогу виступити з союзницями. Я помітив цю брехню й використав її проти обвинувачення. Це було ницо, але я хотів виграти. Мені йшлося лише про це — про виграш.

— Ти робив лише те, чого тебе навчили й за що тобі платили, — продекламувала Міріам.

— Що? Коли ти в це повірила? Куди поділася твоя відраза до того, що я взагалі її захищав?

— Ми з Нормою та Джин це обговорили. Те, що поруч з’явились інші адвокатські дружини, з якими можна ділитися почуттями й думками, пішло мені на користь. Вони мені дуже допомогли, Кевіне. Я рада, що ми сюди приїхали й познайомилися з розумнішими й витонченішими людьми.

— Ні! Вони не розумніші й не витонченіші — вони лихіші, та й усе.

— Справді, Кевіне, я не розумію, чому ти це кажеш і чому ти запропонував таку жахливу річ — абортувати нашу першу дитину.

— Я розповім тобі все, а після цього ти погодишся зі мною щодо аборту. Та спершу я хочу де з ким побачитися, дізнатися ще про дещо, дізнатися, що робити, дізнатися, як усе це підтвердити, щоб мені повірили інші, зокрема ти.

Він підвівся, підійшов до телефона й набрав номер довідкової служби. Почувши голос оператора, він попросив назвати номер Рубена Вінсента. Міріам із цікавістю стежила за ним, тим часом як він швидко записав номер, а тоді набрав.

— Хто це? — запитала вона. Він жестом наказав їй зачекати.

— Отець Вінсент? Добрий вечір. Мене звати Тейлор, Кевін Тейлор. Мені про вас розповів Боб Мак-Кензі. Ви зараз можете говорити? Чудово. Мені дуже цікава ваша робота, і я, здається, потребую вашої допомоги. Можна побачитися з вами зараз? Так, сьогодні. Я можу під’їхати десь за півгодини. Так. Дуже дякую. До зустрічі.

Він поклав слухавку й повернувся до Міріам.

— Хто це?

— Людина, яка, можливо, здатна допомогти.

— Допомогти в чому?

— Допомогти здолати диявола, — сказав він і залишив її сидіти на ліжку з приголомшеним виразом обличчя.

14

Кевін уже не раз за своє життя почувався так, ніби ходив уві сні. У напрузі чи займаючись тим, що дуже часто йому снилося, він бачив себе поза самими подіями, стежив за самим собою майже так само, як стежив за людиною, яку вважав собою, в тих еротичних сценах за участю Міріам. Тепер він почувався так само.

Зупинившись на світлофорі на Сьомій авеню, він побачив, що на розі хтось стоїть і дивиться в його бік. Цей чоловік із піднятим коміром плаща, руками в кишенях і обличчям, що почасти ховалося в тіні, а почасти було тьмяно освітлене, нагадував йому самого себе, і на мить він побачив себе так, як його міг бачити той чоловік, — зосереджено зігнутим над кермом, зі скуйовдженим волоссям, диким поглядом і безтямним виразом обличчя.

Світло змінилось, і водій машини за ним сердито посигналив. Кевін чимдуж натиснув ногою на газ, але, коли його машина помчала вперед крізь ніч, позирнув у дзеркало заднього огляду й побачив, як затінена постать швидко переходить вулицю, наче перелітаючи її. Він їхав далі, а в нього перед очима й досі стояв отой образ самого себе, так само як ненадовго затримується перед очима щойно вимкнене світло.

Кевін добре знав цю частину Вілліджу. Колись він частенько їздив сюди пообідати в одній кулінарії неподалік. Він поїхав просто до паркінгу біля будинку, в якому мешкав отець Вінсент, а тоді, трохи більш як за півгодини після телефонного дзвінка, подзвонив у двері його квартири й зайшов, почувши сигнал відчинення дверей.

Отець Вінсент відчинив Кевінові двері до своєї квартири, щойно той вийшов з ліфта.

— Сюди, — мовив він глибоким, звучним голосом.

Кевін поквапився до нього.

Низенький, кремезний лисий чоловік у накрохмаленій білій сорочці та широких чорних штанях відступив, пропускаючи його всередину.

Отець Вінсент мав два ріденькі жмутики крохмально-білого волосся над вухами. Вони з’єднувались у нього на потилиці, підкреслюючи овальну форму блискучого тімені, поцяткованого брунатними старечими пігментними плямами. Брови в нього були сиві та густі, зате очі відзначалися м’якою, молодечою блакиттю, демонструючи його