Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

унтер Богданов роздає ввечорі нам оті мікроскопічні, як на дані умови, порції кукурудзяного, наполовину з якоюсь брудною, сірою мішаниною, хліба — кілограм на чотирьох, стається страшенний злочин.

Молодий, може вісімнадцятилітній хлопець із добровольців — отих, знаєте, що «за вєру, царя і отечество» — що вже теж, очевидячки, почав «здавати»: не вмивається, світить голим, обдертим тілом і т.д., цей хлопець краде, на очах у Богданова, зайву пайку — чужого пів фунта хліба.

Тоді Богданов кидається на нього, перед очима всіх трьох з половиною сотень мешканців барака, що стоять, чи байдуже лежать, коли вже свої пайки одержали, і б’є хлопця люто, нещадно… Він б’є доти, поки хлопцеві з рота густо починає ринути кров, і жертва вже не кричить, і навіть не хрипить…

Другого дня побитий помирає в таборовому шпиталі. Шпиталь — нічим не кращий від інших бараків, трохи менший розмірами барак, тільки й того, що дошки крейдою побілені. Над Богдановом мадярське начальство наряджає слідство.

Тоді унтер Богданов, — про це ми всі знаємо, — запрошує до себе в комірчину толмача нашого барака Елькіна, стоїть перед ним годину навколішки, молить не сиротити його діток — він благає толмача так переказати мадярським слідчим усі свідчення несподіваних оборонців убитого з-поміж полонених, щоб вийшло, наче той хлопець — узагалі злодій, начеб то його давно й скрізь по всіх бараках бито не раз за крадіжки хліба, і що помер він, значиться, своєю природною смертю.

Елькін так і перекладає. І Богданов далі роздає щовечора хліб і доглядає за порядками в бараці.

Прокляття війні!

Щотижня видають нам по пачці, що в ній 50 грамів, легкого тютюну, а тютюн, так само, як і порції хліба швидко починає правити за товарову цінність, і в великому гаймашкерському таборі, де сім тисяч населення, на майданчику щоночі збирається базар.

Тут можна за порцію тютюну виміняти порцію хліба — знаєте, запеклий курій може три дні нічого не їсти, а не проживе три години без затяжки, — тут можна, заставивши наперед на кілька тижнів свої приділи тютюну й доплативши крону (сорок копійок) грошима, добути непогану гімнастерку, що якимось чудом збереглась у якогось дбайливого дяді.

Тут можна виміняти чи купити кращі, ніж у вас, черевики, тут можна загнати й свої, коли вони чогось іще варті. Тут таки відбувається й широкий розпродаж кустарних, часом високої художньої майстерности, виробів наших полонених із чудового карпатського червоного й білого буку.

— Мєняю,мєняю!..

— Гей, навались, у кого гроші завелись!

— Налітай, налітай — крону ставит, три береш, — Три поставиш — … візьмеш! (Тут була і своя рулетка).

— Каму сапагі карпатські, заліхватські…

— Сорочку, сорочку, з вошима, з вошуночками — безплатноє пріложеніє, як до журналу «Ніва!»

— Гей, у кого табачок, у того й празничок, — налітай!

— Вот она, вот она, ночью работана! (це — про табачниці).

Купували табачниці й усі інші вироби, звичайно, тільки вартові мадяри, спроваджували їх до міста, а там попит на наші вироби щодалі збільшувався, а, значить, почали припливати якісь матеріяльні цінності до табору.

Я тільки не знаю, коли й як устигали обтяжені 18–16 годинною працею на добу коло кам’яноломень наші майстрі-кустарі видовбувати, обстругувати й художньо прикрашати всякими візерунками ті сотні, а далі й тисячі табачниць, скриньок, ковіньок та патиків із головами Т. Шевченка та Л. Толстого, що стали за об’єкт жвавого торгу між табором та мадярським населенням.

А знаю тільки, що це, і тільки це, не зважаючи на неймовірно мізерні ціни — 15–20 крайцарів за поліровану, вкриту візерунками й написами табачницю, правило за єдине джерело підтримки існування коли не всього табору, то багатьох тих, хто так чи сяк умів майструвати.

Цю обставину хутко зважили й ми — я, Симонія та Фйодоров і, хоч ми й були аж надто далекі від теслярського майстерства, проте, маючи більше за інших вільного часу, взялися й собі заробляти. Правда, то були гіркі заробітки.

Для того, щоб щось робити, треба мати струмент. Ми його не мали. Я загнав на таборовому базарі якомусь мадярському воякові свої чудові австрійські черевики з густо підкованою цвяхами дебелою підошвою, одержав від нього давно вже засуджені на викидку на смітник, добре потерті патинки, крону грошей і шматок хліба. Мені страшенно завжди бракувало хліба, і я часто промінював свій тютюн, хоч і сам курив запоєм іще з окопів. А за кропу уже можна було замовити тим нашим полоненим ковалям, що працювали в кузнях на будівлі, якесь причандалля — обробляти дерево.

Коваль мене здорово нагрів, зробивши струмент — шило, стамеску й долотце — страшенно незграбні, незручні для роботи, але за те з чистої криці, добре загартованої.

Може минув тиждень, може два, поки пощастило мені насобачитися — не табачниці робити, ні, — це дуже тонка для мене робота, — а тільки вирисовувати на готових виробах написи й візерунки, видовбувати їх шліфувати наждаком і крити лаком. Наждак і лак приносили нам із міста мадяри вартові.

Але яка то була радість, яке велике творче задоволення, коли пройшла моя перша робота, давши мені цілих десять крайцарів заробітку! Десять крайцарів, крім того, це — порція хліба, це — пачка тютюну. То дарма, що відібрало це мені тиждень чи й більше упертої, марудної праці: надалі я буду вдосконалюватися і роботу виготовлятиму швидше.

Мій успіх заохотив і моїх товаришів — і Симонія і Фйодоров добули собі струмент і цілими днями майстрували, шліфували, полірували, пильно доглядаючи, щоб не потрапити на очі з цією роботою не тільки начальству, ай поганцеві Бемові.

У мене виробилась коло цієї роботи надзвичайна терпеливість, десь узявся художній смак до виписування на всяких скриньках і табачницях таких написів, як «Wilag haburu emlek» — по-мадярському: «Світової війни пам’ятка», «Andenken an den Weltkrieg» — по-німецькому: «На спомин про світову війну» і просто: «Пам’ять війни: 1914–… років». Останній рік мали видовбати самі майбутні власники наших виробів, бо ні ми, ні вони, ні сам сатана десь не знав, коли кінчиться це божевілля, що зветься, мовою імперіялістичних дипломатів, «визвольною війною…»

Трохи повільніше і невдаліше працював Фйодоров, і вже зовсім нічого не виходило у сердешного Симонії. Справа втому, що це був надзвичайно милий на вдачу хлопець, глибоко відданий і щирий товариш, але текла йому в жилах дуже гаряча кавказька кров. Досить було під час напруженої його роботи коло табачниці зіскочити стамесці і порушити правильність виведеного мною йому напису чи візерунка,