Олексій Геращенко - Лише секунда

— Чому у розкольників? — не зрозуміла Марина.

Священик добродушно посміхнувся і пояснив:

— Ми — московський патріархат, вони — київський, чи то пак розкольники по-нашому. Але це, напевно, Москва з Києвом б’ються, а нам тут жити.

І додав серйозно:

— Та й Бог один, — перехрестився і пішов геть.

Ми переглянулися і пішли у вказаному напрямку вздовж сільських будиночків, поки нарешті не побачили великий дерев’яний храм.

— Овва! — вигукнула Марина. — Саме так я уявляла церкву, в якій Вакула молився за душу панночки.

Ми підійшли до воріт і побачили напис: «Зателефонуйте мені за номером (099)2215468, буду за 10–15 хвилин».

— Треба ж, яка клієнтоорієнтованість, — здивувалася Марина і дістала телефон.

— Алло, — промовила вона. — Вітання вам! Мене звуть Мариною, а з ким я розмовляю? Тьотя Маша?! Це Марина з Києва, ваша колишня сусідка, я до Марічки в гості приїхала. Вона з вами? Ми ось тут, біля церкви.

Марина натиснула кнопку відбою і радісно повідо­мила:

— Скоро буде.

За десять хвилин переді мною стояла молода жінка, вбрана як черниця. Вона привітно дивилася, ніяково кліпаючи довгими віями. Вони з Мариною обійнялися так, ніби бачилися щодня. Я ж невпевнено простягнув їй руку, і вона м’яко стиснула мої пальці й кивнула головою.

— Вітання, Андрію, — вона легенько нахилила голову. — Я — Марія.

Потім подивилася на Марину, посміхнулася і поправила себе:

— Звіть мене Марічкою.

Я кивнув на знак згоди, а вона продовжила:

— Я рада гостям, мало хто мене відвідує, але я всім рада.

— Так, дуже хотілося Вас побачити, — сказав я. — Мені Марина про Вас так багато розповідала.

Її обличчя здавалося мені знайомим, але я не міг згадати, де ж міг його бачити.

— Мені часто кажуть, що я схожа на когось, — посміх­нулася вона. — Гадаю, у кожного з нас є в цьому світі лю­дина, яка дуже схожа на когось іншого. Ось і Ви ме­ні схожі на чоловіка, який ходив тут вчора у куртці з каптуром, дивився навкруги, щось записував у зошит.

— А хто він? — запитав я.

Вона знизала плечима:

— Хороша людина. І на вас схожий. Ходімо, я вас чаєм напою.

Ми обійшли церкву і спускалися вниз стежиною, поки, нарешті, не опинилися біля маленького дерев’яного будиночка під бляшаним дахом, пройшли у двері і крізь затишний передпокій потрапили до маленької кухоньки, де на столі стояв справжнісінький самовар.

— Мама самовар поставила, а сама у справах пішла. Давно пили чай із самовара? — посміхнулася Маша.

— Так! — дружньо відповіли ми з Мариною.

А потім ми гуляли разом, йшли, провалюючись по ко­ліна в сніг та дружно реготали, падаючи. Наш шлях спершу пролягав до церкви, біля якої ми вже побували раніше, а потім повз неї. Далі витоптана в снігу стежка привела нас до дивовижного старовинного містка над ровом. Вдалині біліла будівля садиби Лизогубів, оточена парком з віковими деревами.

— Там зараз школа, — махнула в бік старовинної будівлі Марія. — Взагалі, тут зручного спуску немає, але я знаю одну доріжку.

Ми стояли на височині, з якої відкривався чудовий краєвид. Величезне біле поле, над яким вдалині велично височів ліс.

Внизу, під крутою стіною пагорба, беззвучно пливла темна гладь води. Здавалося, що спуститися до неї неможливо, але Марія впевнено рушила вниз невидимою доріжкою, хапаючись за холодні й слизькі гілки кущів і дерев. Я пішов услід, і хоча мені здавалося, що ось-ось стрімголов покочуся донизу, ноги впевнено знаходили потрібне положення, повторюючи свіжі сліди Марії. Ми зупинилися на відстані метрів десяти від води.

Річка Снов розтанула після відлиги і зараз повільно, беззвучно пливла уздовж покритих снігом берегів. Високі дерева нахилилися над водою витонченим коридором.

— Боже, яка краса! — вигукнула Марина.

— Уявляю, як тут навесні й улітку гарно, — підхопив я. —

Дивлюся — і таке відчуття, ніби я вже був тут колись.

— Може, й були. Тут завжди красиво, — посміхнулася Марічка. — І навесні, і влітку, і восени, і взимку. І щоразу річка змінюється, а отже — живе. Зміни — це життя.

— А мені здавалося, що люди, які живуть далеко від великих міст, тікають від змін заради спокою.

— У спокої також є зміни, просто вони інші, і їх більше цінуєш. Звертаєш увагу на миті, відчуваєш самого себе. Кожна мить нашого життя і кожна подія — важливі. Кожна мить і кожна подія нашого життя — неважливі. Слова різні, а сутність одна, — тихо говорила Марічка

Останнім часом я зустрічаюся з людьми, не схожими на той потік, із яким я звик мати справу. Я раптом відчув себе щасливим. Уперше відтоді, як моя донька померла. Донечка, яку я вже бачив уві сні: як вона біжить мені назустріч, як готова розчинитися в моїх обіймах, злетіти вгору і опуститися у вільному падінні на мої руки. Цей щоденник, ці зустрічі, цей пошук відповідей повернули мене до життя. Тут і зараз. Кожна мить важлива і кожна мить не важлива. Немає сенсу. Сутність одна.

Ми стоїмо біля річки Снов, якій нема до нас діла. Я, Ма­річка, яка щиро любить усе навколо, і Марина, яка ме­ні чи то друг, чи то більше, навіть якщо я досі не можу ви­значати, що це за «більше». То нехай це стане лише однією з миттєвостей.

Мені раптом захотілося доторкнутися до ріки Снов. Я обережно почав спускатися по мокрому снігу, ковзаючи і балансуючи руками. Мокрий сніг забивався в мої черевики, і я стискав пальці в мокрих шкарпетках, пихкаючи від неприємних відчуттів і зусиль. Ноги провалювалися в м’який сніг і рідку землю майже по коліно, коли я наблизився до води і стояв на відстані простягнутої руки від річки. Вода Снові повільно перекочувалася, лилася і ковзала поруч зі мною. Я трохи присів і нахилився, витягнув руку і спробував доторкнутися до неї. Бракувало зовсім небагато, якихось сантиметрів. Я відчайдушно витягував пальці і відчував, як мої ноги тремтять від напруги, прагнучи утримати тіло від падіння. Я знав, що якщо спробую зробити ще хоч крок на крутому схилі берега, то впаду вниз. Але тут мені допомогла річка. Вода накотилася на якийсь камінь, підстрибнула на ньому і облила мої витягнуті пальці пекуче холодною хвилею.

— Ходімо, Андрію! — сказав за моєю спиною голос Марічки. — Вип’ємо чаю, висушите ноги, зігрієтеся.