Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Розділ 63

Вадим витягує з-під пальта пістолет і у мене всередині все холоне. Тепер я хвилююся не лише за себе, а й за Лук’яна. Незнайомець наближається до мене та бере за долоні. Змушує підвестися, викручує руки за спину. Стає позаду та подихом лоскоче обличчя:

— Якщо будеш слухняною, то не постраждаєш.

Він стискає мої зап’ястя в одній руці, а іншою бере ніж та прикладає його до моєї шиї. Я відчуваю на шкірі холодний метал. Здається один невірний рух і гостре лезо мене проштрикне. У двері впевнено стукають. Я боязко переводжу на них погляд. Вадим відчиняє та одразу наставляє пістолет. Лук’ян застигає на порозі. Бачить мене і його очі виказують хвилювання. Вадим не відводить від нього зброю:

— Ти або дурник, або смертник, якщо з’явився тут без Віталія.

— Віталія не відпустять так швидко. Проти нього купа доказів. Я приїхав забрати свою дівчину, — голос Лук’яна звучить спокійно, й здається він взагалі позбавлений емоцій. Вадим невдоволено хмикає:

— Як самовпевнено. І чому ти гадаєш, що я тобі її віддам?

— У тебе немає вибору.

Лук’ян різким рухом витягує щось з кишені та кидає в маєток. Кімната одразу наповнюється молочним димом і я нічого не бачу. Щось важке штовхає мене на підлогу. Я падаю. Хтось нависає зверху, закриває мене собою, обережно притискає до себе. Біля вуха чую голос Лук’яна:

— Не бійся, я тебе захищу.

Поруч з Громовенком стає спокійніше. Чую постріли та затуляю вуха долонями. Навколо крики, метушня, галас. Я не розумію, що відбувається і сильніше тулюся до коханого. Хоч я і заперечую, проте все одно кохаю його. Цього не може змінити ні злість, ні образа, які я відчуваю до нього. Страх скупчується у грудях та осідає липким туманом. Я боюся за себе, за Лук'яна, за нас. Долонями торкаюся його грудей, живота, спини, перевіряю чи чоловік не поранений. У цю мить розумію як багато він для мене означає.

Поступово дим розсіюється. Очі трохи сльозяться та печуть, проте я можу дивитися. Не розумію звідки у будинку з’явилася поліція. Вадима тримають двоє поліціянтів, а руки скували наручники. Його спільників теж спіймали. Один з поліціянтів виголошує вердикт:

– Вас заарештовано за викрадення Аліни Санчук. Також у нас є докази вашої іншої незаконної діяльності.

Вадим все заперечує, проте його виводять на вулицю. Лук’ян відхиляється, сідає на підлогу та допомагає мені розміститися поруч. Обіймає, його долоні пропалюють спину, а дихання торкається вуст:

— Я так злякався. Вже все позаду. Цього разу я вирішив зробити все правильно та здав Вадима поліції. Звісно я ризикував, але будь-які дії у цьому випадку це ризик. Ти не постраждала?

Громовенко стурбовано вдивляється у моє обличчя, наче шукає на ньому рани. Його турбота зігріває, але водночас шматує серце. Він різко нахиляється, вкриває моє обличчя короткими поцілунками. Ледь торкається вуст і згадка про Зою гострим кинджалом боляче проколює серце. Я відвертаю голову:

— Не постраждала. Як ти знайшов мене?

— На твій телефон я про всяк випадок вставив маячок, — Лук'ян підтискає губи очікує на мою реакцію.

Чомусь, я не здивована. Цей чоловік прагне все контролювати. Згадую важливу деталь та підіймаюся на ноги:

— У Вадима мій телефон.

До мене підходить поліціянт.

— З вами все добре? — я киваю і він продовжує, — потрібно, щоб ви дали свідчення.

Я розповідаю про своє викрадення. Лук'ян знаходиться поруч та уважно слухає. Зрештою, підписую документи, мені віддають телефон і відпускають. Громовенко вказує рукою на своє авто:

— Сідай, підвезу.

Я оглядаюся довкола. Будинок оточує ліс і на своїх двох я йтиму дуже довго. Хоч і не бажаю, проте сідаю на переднє сидіння. Боюся знову попасти під вплив чарів Лук'яна та повірити його брехливим словам. Громовенко розміщується на водійському сидінні й ми їдемо до міста. Він важко зітхає:

— Пробач мені. Це через мене тебе викрали. Я попереджав тебе, знав про небезпеку й сам знехтував цим. Не варто було забирати Сірого від тебе.

— Не варто було взагалі його до мене приставляти, — обурююся, і не стримую гнів, який виривається назовні, — тобі подобається таке життя? Невже не можна вести справи так, щоб охоронці не знадобилися?

— Можна, — Лук'ян одразу серйознішає, — я обіцяв тобі, як тільки помщуся своїм ворогам, то стану законослухняним громадянином. Я зробив все, що хотів. Вони надовго засядуть у в'язниці.

У його голосі відчувається втіха. Я стискаю ручку авто і питаю те, на що боюся почути відповідь:

— А мій батько? Ти і йому хотів помститися.

— Він виконував свою роботу. Звісно я добре пам'ятаю його погрози та вимоги не зустрічатися з тобою. Проте я надто сильно кохав, щоб відмовлятися від тебе. Він виконав свої погрози й ув'язнив мене. Я не мститимусь йому, адже це знищить тебе.

— Наче тобі не байдуже, що я відчуваю, — відвертаю голову до вікна та ображено надуваю губи.

Насправді я зворушена його словами, але злість кипить у венах. Якби кохав, то не зраджував би зі Зоєю. Лук'ян важко зітхає:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍