Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Та не хвилюйся ти так.

У двері постукали і до кабінету увійшов чоловік, що дуже був схожий на воїна і якого Мира не знала.

- Раднику, якщо Ви заняті, то я підійду пізніше.

- Ні-ні пане Веренію, ми з імператрицею вже завершили.

Почувши слово «Імператриця» чоловік вмить зашарівся та вклонився так низько, що здавалося він зараз зустрінеться обличчям з підлогою. І це дуже здивувало Миру, адже вона навіть не уявляла, що людина таких великих розмірів володіє такою гнучкістю.

- Ваше Величносте, вибачте я не знав.

- Та нічого. – Ледь тихо промовила Мира, яка вже піднялася з крісла.

- За завтрашні збори тобі обов’язково повідомлять. А решту обговоримо вже пізніше. – Троян також підвівся із-за столу та провів Миру до самих дверей.

- А тепер вибач мене, але я ще маю багато роботи. - Він так швидко виставив дівчину за двері, що вона навіть і слова не встигла сказати.

- Ну що там? - Почулися приглушені голоси із-за дверей. – Ви знайшли його.

- Ні раднику. Серце заховане надто надійно.

Мира здригнулася, почувши сильний стук, який свідчив про те, що хтось таки добряче грюкнув по столі. 

- У нас дуже мало часу. Ми маємо знати його до приїзду Драгана. Лишаючи мене в Цитаделі він чітко дав зрозуміти, що я маю прикласти всіх зусиль, щоб знайти це трикляте Серце.

- Ми намагаємося. Та, нажаль його енергія не помітна. Її щось блокує.

І знову Серце. Вже стільки разів вона чула про цю всесильну енергію, що здатна, як дарувати, так і відбирати магію. Пам’ятається Драган згадував, що за допомогою нього можна відродити Острів. Та Мира і не думала, що її чоловік прикладає неабияких зусиль, щоб відшукати його. Що ж, схоже тепер і вона має знайти це Серце, адже хто як не Мира знає Цитадель від гір і до самого моря.

До речі про море. Обережно відійшовши від дверей, Мира спустилася на перший поверх. Минаючи зали, кухню та кімнати служниць, дівчина опинилася біля глухої кам’яної стіни. Вдивляючись у сіре каміння, дівчина згадувала, як колись її мати показала їй дивний прохід, що пролягав глибоко під землею і виходив на піщаний берег. Там було так добре і спокійно. Будучи там ще дитиною, той краєвид на все життя закарбувався в її пам’яті та вилився малюнком на одній із стін її кімнати. Та біда була в тому, що вона ніяк не могла пригадати, як саме мати відкривали ці таємничі двері. І щоб не пробувала Мира, все було марним.

- Можливо, колись, я все ж згадаю, як потрапити туди. – Мира, торкнулася долонею холодного каменю. В пам’яті сплило ведіння, в якому вона і Драган лежали на теплому піску, ніжно кохаючи один одного.