Володимир Худенко - Olya_#1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Оля видихнула.
— Нічого цього вони не схочуть, бо це все гроші, гроші й головний біль. На біса їм силами ДМЗ та миротворців ганяти Кірочку по «заброшці», якщо можна тупо заплатити самій Кірочці і не мати НІЯКИХ проблем. Військово-цивільній адміністрації вони і так платять мільярди, а та навіть у «теплиці» не потикається, нам вони платять мільйони, а ми все одно крадемо їхній транспорт, продовольство, обвалюємо енергомости, обчищаємо їхні рахунки і підторговуємо їхніми даними, софтом… Не через міру, але наживаємось на них, так. А з Кірочкою у них не буде НІЯКИХ проблем, бо ДМЗ зажерлось, а «котів» повно і в них ціла купа мамок-папок, кожні з яких тягнуть свій прикол, а в них купа приплоду, і в половини вже «вужики»…
Оля постукала лівицею по тильній стороні правиці.
- І на всіх їх не настачиш і всіх не підгодуєш… А Кіра вже перегасила усю повстанську верхівку — їй 25 років насправді, вона менша за мене!.. На оцій фотці, — Оля тицьнула по екрану, — справа від неї Кеш, це його рука — вона грохнула його перед моїм арештом… а ЗА МНОЮ вона полювала майже все моє свідоме життя…
Оля знов видихнула — Макс розгублено позирав.
Вона ніяково опустила погляд.
— Зрозумій… — проговорила впівголоса, — «котяче» підпілля… решта хоч і думає інакше, але ми — це все, що стоїть між Кірою Арзамасовою та мільйонами російських апатридів, бо як вона переріже нас, то прийде по їхні душі. І, на відміну від нас, забере їх собі задарма.
Макс задумався і спитав ще:
— А ці гуманісти? Ти казала…
— Це взагалі несерйозно.
— Несерйозно? Їх боїться півгалактики…
— Це таке шоу, любий… — Оля похилила голову. — Щоб веселіше жилося. Ти знаєш, хто їхні лідери? Божки на кшталт тебе, золота молодь… Вибач.
Вона мляво всміхнулась.
— Ну от Мар’ям розважалась хардами, а вони — підпільною боротьбою. Пишуть пропагандистські дріми, повні пафосної героїки, закликають… Корпорації їм потакають, випускають через них пар, вирішують свої питання… це інструмент.
— А повстанці не інструмент?
— Ти неправильно ставиш питання. Повстанці — також інструмент, а от Кірочка…
Макс ще раз зиркнув на зображення.
— Ніколи б не подумав, що воно такий монстр…
Оля звеселилась.
— О, це ти її ще вживу не бачив — узагалі б закохався!
— Та ну тебе!..
— О, я тобі кажу!..
Вони посміялись.
- І… ну, яка вона вживу?
— Дуже харизматична, — здвигнула Оля плечима. — Дияволиця. Bardachi готові за неї вбивати. І помирати готові — оце найважливіше, так.
Вона раптом оживилась.
— Та давай покажу… шматочок.
Вона взяла Макса за руку і врубила «дрім»…
15.
Це був дрім-спогад, уривчастий, розмитий… Макс міг бачити Олиними очима і відчувати все так, немов був у її тілі. Спочатку він бачив ритмічні спалахи, миготіння, мерехтіння ядучих променів та голограм… Вчувався людський гомін, викрики, вереск, на всю силу гриміли давно не модні ламані колоніальні ритми. Він, Макс, тобто Оля, пробирався/пробиралась крізь щільний натовп розмальованих рознаряджених людей — спереду хтось розштовхував натовп, а справа від Макса/Олі крокувала невисока синьоволоса дівчина в блискучому топі та такій же вузькій довгій спідниці. У частих ритмічних спалахах на її лиці сузір’ями запалювались та згасали ядучі вогники декоративних підшкірних блискіток, а очі дівчина мала чорні-чорні, мов ті безодні глухого космосу.
— Це Даша, — прокоментувала Оля в ріалтаймі, — моя найкраща подруга і… можна сказати — зведена сестра, її мама, по суті, мене виховала.
Макс/Оля зі своїми супутниками повернули, і він/вона розгледів хлопця, що розслаблено, немов пританцьовуючи в такт ламаним ритмам, крокував зліва. Це був смаглявий патлатий хлопчина, з короткою щетиною і мерехтливою соломинкою інгалятора в зубах. Він був середнього зросту, кремезний і жилавий, а вдягнений вельми ексцентрично — у дешевій строгій діловій сорочці з накладною краваткою і яскравих буденних шортах до колін — фосфоричні малюнки на шортах пливли і мінялись згідно з освітленням. Хлопчина, крокуючи, витягнув праву руку з кишені тих шортів, і Макс/Оля угледів/угледіла на його правиці чорного вужика, що поблискував багряним оченям.
— Це Імран, — пояснила Оля, — можна сказати — названий батько, можна — старший брат… Ніхто не знає, як його насправді звати, але точно не Імран. Він могильовський, прибився до нас. Єдиний не спадковий «чорт», якого я знаю…
Хлопець, йдучи, легенько приобняв Макса/Олю, поклав правицю йому/їй на плече і нахилився.
— Не гасись, — пророкотів він російською, перекрикуючи музику. — Мы с Тишкой начинаем их флашить, ты сидишь — флудишь то, что я тебе втираю, окей? Головой кивни.
Макс/Оля кивнув/кивнула.
(Ішла транслітерація, але Макс все одно мало що розумів…)
— Молодец, дитятко. Покрешишься — сразу рейпи, пускай сосут, обваливай сайкл на хуй… Не бойся только — я тут.
— Ага.
— Ну чё ты приуныла, хищница — ты ж Волчара, а ну ка рыкни, ну!
— Рррр! — ошкірився/ошкірилась Макс/Оля.
— Молодец, зверюга, погнали, — Імран поплескав Макса/Олю по плечу.
— Він сказав… — прокоментувала Оля в ріалтаймі. — Словом — він велів мені чинити, як він скаже.
І потім додала якось скрушно:
— Я завжди так і чинила. Як скаже тато, як скаже Імран, Злата, Айша… так я і чинила. Як вони скажуть. Так чинила і жила…
Вони пробирались повз натовп у якомусь забитому під зав’язку нічному клубі — мерехтіли екрани з нагими тілами, голограми з хтивими лицями, на узвишші сцени та в клітках здовж стін звивались оголені хлопці та дівчата, довкруг стелилась різнобарвна мла…
За тим вони минули охоронців у шоломах і формі з емблемами — тонкими ліловими келишками на плечах, і пройшли в темний тісний коридор. Двері в його кінці роз’їхались і впустили їх у тісну тьмяну кімнатку. Світло лилося згори на овальний столик, і ще на стінах мерехтіли два екрани… Коло столика стояв атлетичної постави чоловік у светрі до горла та вузьких «вуличних» штанях із захисними гравітаційними наколінниками…
— Це Кеш і є, — пояснила Оля
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Olya_#1», після закриття браузера.
