Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

— Стривай… — дух змахнув руками. — Не перебивай.

— Добре. Мовчу… — козак дістав кисет і почав набивати люльку.

— Згадав я все… Звали мене за життя Тимофієм Чорним. Сам я родом з-під Чигирина... — почав неквапливий дух. — Було мені двадцять років від народження, коли одного разу поїхав із батьком у Смілу, на ярмарок... Бували ми тут і раніше, але того дня я вперше побачив Ганнусю. Побачив… і пропав. Закохався так, що світ без неї милий не був. Щодня прожитий без її посмішки був гірший за каторгу. Півроку терпів, а потім пішов із дому і прийшов сюди. Дізнався, що вона дочка купця Федора Віхи, і найнявся до нього поденником. Не пам'ятаю навіть на яких умовах, головне — що я міг бути поряд з моєю голубкою… І, не повіриш, я їй теж сподобався… Зустрічалися потай від усіх, та тільки шило в мішку не приховаєш. Довідався купець про все і покликав до себе.

— Бачу, ти в зяті мітиш? — не став він ходити навколо.

— Дужче життя люблю, — не став і я таїтися. — Віддай доньку за мене. До кінця життя рабом твоїм буду.

— Ну, припустимо, слуг у мене й так повно, а буде мало — ще найму, — відповів купець. — А ось якщо виконаєш службу важку та важливу… так і бути, благословлю.

— Все, що накажеш… — я навіть не думав відмовлятися. — І у вогонь, і у воду…

— Ну, ну… — посміхнувся той. — Сміливець, значить. Гаразд, подивимось… Про скарб басурманську чув?

— Який, нібито, у Степановій балці захований? — перепитав я. Жити в Смілі і хоч раз не почути про таємничий скарб міг лише глухий.

— Він самий... — кивнув купець. — Принесеш мені його — твоя Ганнуся буде. Слово даю. А купецьке слово, сам знаєш, міцніше за булат.

— Але ж це лише легенда?!

— Не зовсім, — похитав головою купець. — Є скарб… Але взяти його непросто. Я тобі трохи допоможу, ну а далі ти вже сам метикуй, коли такий сміливець.

— Добре… — я все одно не мав вибору. Я бачив, що купець не жартує і іншого способу отримати за дружину Ганнусю немає. — Якщо це в людських силах, я здобуду цей скарб.

— От і домовилися. Ти мені вже починаєш подобатися… Перш ніж настане повний місяць, у тебе ще п'ять днів. Можете цей час не ховатися по кутах. Зустрічайтеся вільно… Тільки дивись мені, без пустощів!

— Та я…

— Вірю… — зупинив купець. — А тепер слухай уважно. Як настане повня, підеш у Степанову балку. Шукати… Мені вірна людина підказала. Скарб чотири рази на рік показується. Під час рівнодення, найдовшого дня та найдовшої ночі. Але, при цьому, місяць має бути повний. А це не щоразу збігається. Цього року, у день осіннього рівнодення, зійшлося. Тож тобі пощастило. Не доведеться довго чекати... Ганнуся не встигне постаріти...

— Стривай, — Нестор огорнувся клубком диму. — Цікаво розповідаєш, я аж заслухався. Але, якось мало мені віриться, що купець рідне дитя, ось так просто за першого зустрічного видати погодився. Тебе самого це не насторожило? Адже каверзу за версту видно. Він просто дав тобі нездійсненне завдання. Щоб позбутися. Пропадеш, ніхто й не спитає…

— Ти маєш рацію, — погодився привид. — Я б і сам так вирішив, якби один секрет розвідати не встиг. Ганнуся не рідна йому, пасербиця... У дитинстві сиротою до хати взяли. Думали своїх дітей не буде. А потім — двоє синів вродилися. Тож купець над прийомною дочкою не трусився. Тим більше, я готовий був її без посагу взяти.

— Гм… Ну, це змінює справу, — кивнув запорожець. — Розповідай далі. Навіть шкода, що Марічка не чує. Та нічого, я потім перекажу. Перед сном. Як байку…