Олеся Лис - Гвендолін, Олеся Лис

Розділ 53

Здивування швидко проходить і змінюється радістю. Тут і думати нічого - батько мене шукав, шукав усіма силами і, нарешті, знайшов. В одну мить опиняюся в рідних обіймах і полегшено притискаюся до тата. Ковтаю давку грудку, яка нестерпно душить в горлі, і тихо схлипую, ще сильніше обхоплюючи руками його за пояс.

У цьому тихому схлипуванні ховається і радість від зустрічі, і туга від довгої розлуки, і журба, яка розриває серце, тому що там, на острові Торвальдсона, залишилася кохана людина, яку я навряд чи коли-небудь побачу, і всі ті накопичені емоції, яким я не дозволяла вирватися раніше.

- Ну-ну, мила, все позаду, - підхоплює мене тато і починає заколисувати, як ніби мені не вісімнадцять років, а вісім. Я і сама чую, що його голос тремтить, але він чоловік, а чоловікам недозволено показувати свої емоції настільки відкрито.

Команда захоплено улюлюкає і вітає батька, поплескуючи по плечу. Більшу частину з цих людей я знаю з дитинства, і лише кілька молодих моряків здається мені незнайомими.

- Алістер з іншою командою вирушив до південних берегів – ділиться новинами батько, погладжуючи мене по сплутаному волоссю, немов я знову маленька дівчинка. - Але заради всього святого, Гвені, що з тобою сталося? Як ти тут опинилася? До нас дійшли погані вісті про напад на монастир. Ми багато тижнів тебе шукали…

- Ох, тато, - утикаюся носом я в його груди, ледь стримуючи сльози, які знову набігли на очі. - Це довго розповідати.

Команда швидко розходиться у справах, делікатно залишаючи нас одних. Все одно потрібно закупити провізію і набрати питну воду. Тепер уже можна прямісінько до рідних берегів плисти, навіть не зупиняючись, поки не досягнемо річки Сіони.

- Нічого, у нас часу більш ніж треба, - хмикає батько, допитливо заглядаючи мені в очі. Ну ось, нічого від нього не приховаєш.

Тільки як розповісти таке? Промовчати? Зробити вигляд, що Інгвар був справжнім лицарем, і я в полоні була як в королівських палатах? Але це ж маячня. Кіан Мелорі досить проникливий, щоб зрозуміти те, що я безбожно брешу.

Єдиний варіант змістити акценти зовсім на іншу проблему. Розповідь з моїх вуст ллється, як по маслу. Деякі не особливо страшні і досить прийнятні деталі я все-таки описую, справедливо вважаючи, що якщо зовсім без них обійдуся, то схвильований батько надумає собі в десять разів страшніше. А в опис втечі навіть примудряюся трохи гумору додати. Але про життя на мизі говорю мало, більше віддаючи перевагу опису унанде, їх переправі за межу і незвичайному дару Кари, який мені допоможе відправити Гіллагана на переродження. Щоденник, про який я, звичайно ж, не забула, тут же переходить в руки татові. Гадаю, йому, як вченому, цікаво буде ознайомитися із записами старого Деглана.

Всю зворотну дорогу додому я тільки й роблю, що сплю, їм і ні на крок не відходжу від тата. Мені досі не віриться, що це не сон, і я насправді зустріла його прямо на причалі Унга. Це відчуття нереальності того, що відбувається відпускає мене лише тоді, коли куррага потрапляє в гирло Сіони, залишаючи привітні води моря, яке подарувало нам спокійні дні і легку переправу. П'ять днів куррага рухається проти течії і на шостий нас приймає велике портове місто Іорк. Рідна мова звучить тут і там. Безліч кораблів, що стоять біля причалу прикрашені різними варіаціями прапорів острова Ері. Хутряну жилетку доводиться зняти і скласти в скриню. В Ері досить таки тепло в цю пору року, чого не скажеш про північні острова.

- Тато, а Алістер коли повернеться? - питаю, мимоволі розглядаючи кораблі навколо.

Тут дуже багато наших ерійських курраг, як морських, так і для річки, кілька величезних торгових каррак і навіть один драккар із смугастим вітрилом, яке широкою дугою напинается на високій мачті. При погляді на це судно моє серце починає битися, немов овечий хвостик, а в очах на мить темніє. Слабко похитнувшись, ледь встигаю схопиться рукою за борт, щоб утриматися на ногах. Але здоровий глузд тут же дає мені уявного ляпаса - Інвар не єдиний вікінг на білому світі, а Іорк досить великий порт, і кораблі тут зупиняються з усіх куточків світу. Проте злюся я на себе не стільки за боягузтво, як за дурну, дурну і абсолютно марну надію на те, що на борту човна і справді буде Інгвар Торвальдсон.

- Алістер цілком можливо вже вдома, - тато ласкаво обіймає мене за плечі, стежачи за тим, як пришвартовують «Чаклунку». Сьогодні ми прощаємося з вірним судном, і далі шлях наш буде продовжуватися по суші.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно