Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

від неї троє прочан. Вірний учень і соратник, папуга, що сидів на спинці крісла тітоньки Марч, негайно прокричав:

– Забирайтеся! Хлопчикам вхід заборонено!

Лорі вважав за краще відійти до вікна, а Джо тим часом пояснила люб’язній родичці, чим викликаний їх несподіваний візит.

– Чого тут дивуватися? – уїдливо сказала тітонька. – Чого може досягти мати, яка дозволяє дітям шастати до всяких обшарпанців! Емі, звичайно, може залишитися в мене, якщо вона здорова. Нехай живе й допомагає мені. Хоч, поза сумнівом, не сьогодні-завтра вона теж захворіє. В неї й зараз нездоровий вигляд. Тільки вже будь люб’язна, дитя моє, не реви, – повернулася вона до Емі. – Терпіти не можу всяке хлюпання.

Почувши таке, Емі зібралася розридатися, але в цей час Лорі крадькома смикнув папугу за хвіст. Папуга стрепенувся й злобно прокричав:

– Благослови мої черевики!

Тож Емі, замість того щоб розплакатися, розреготалася.

– Що чути від вашої матері? – запитала тітка, і голос її прозвучав не менше сварливо, ніж на початку зустрічі.

– Татові стало набагато краще, – насилу стримуючи сміх, відповіла Джо.

– О-о-ось воно що, – розчаровано протягнула тітонька. – Ну, це тимчасово. Марч ніколи не вирізнявся витривалістю, – обнадіяла вона племінниць.

Відчувши, що конфлікт посилюється, Лорі знову поспішив зайнятися папугою. На цей раз він легенько полоскотав птицю, і та слухняно видала таку сентенцію:

– Ха! Ха! Ха! Чим помирати, краще б тютюну понюхав! – промовляючи цей виразний монолог, папуга підстрибував на спинці крісла й кілька разів хапнув лапою чепчик поважної леді.

– Помовч, старий невіглас! – гримнула тітонька Марч. – А ти, Джо, відправлялася б краще додому. Нічого вештатися вечорами з такими розбещеними хлопцями на кшталт…

Але тут Лорі знову «увімкнув» папугу.

– Помовч, старий невіглас! – тут же прохрипів він і спробував схопити свого мучителя за палець, але промахнувся.

«Боюся, мені такого довго не винести, але я старатимуся», – подумала Емі. Папуга злобно витріщився на неї і крикнув:

– Забирайся геть, потворо!

І Емі, яка не піддавалася на образливі випади тітоньки, слів папуги вже витримати не змогла. Вона закрила обличчя руками й розридалася.

Розділ вісімнадцятий

Похмурі дні

Жар у Бет ніяк не спадав. ЇЇ стан виявився набагато серйознішим, ніж припускали спочатку доктор і Ханна. Панові Лоуренсу категорично заборонили відвідувати Бет, а Ханна несла постійну вахту біля ліжка своєї улюблениці. Звичайно, і доктор Бенгс робив все, що міг, але навіть його зусилля не йшли в порівняння з самопожертвою Ханни.

Мег взяла на себе господарські турботи. Боячись когось заразити скарлатиною, вона припинила всілякі візити і навіть закинула Кінгів. Після кожного листа, відправленого до Вашингтона, Мег відчувала докори сумління. Адже Ханна так і не дозволила їй повідомити про хворобу Бет, і, читаючи її листи, можна було подумати, що в будинку все гаразд.

Джо також не відходила від Бет ні вдень, ні вночі. Щоправда, Бет і під час хвороби проявляла таку поступливість і лагідність, що майже нікому не доставляла турбот. Однак кілька днів потому ситуація змінилася. Температура піднялася ще вище, і Бет почала марити. Джо дуже лякав її хрипкий голос і спроби співати. Іноді Бет сідала в ліжку, і пальці її немов награвали на простирадлі якісь хитромудрі пасажі. Мабуть, у маренні їй здавалося, що вона грає на роялі. Потім вона перестала впізнавати Ханну і Джо. Тут Джо нарешті зрозуміла, наскільки небезпечно хвора крихітка Бет.

Мег почала вкотре благати Ханну повідомити про все пані Марч, і Ханна, здавалося, почала відчувати деякі сумніви. Вона сказала, що подумає, чи треба, хоч поки ще побоюватися не слід.

Наступний лист з Вашингтона остаточно вибив їх з колії: мати повідомляла, що панові Марч знову стало гірше і її повернення відкладається на невизначений час.

Це були важкі та похмурі дні. Будинок немов спорожнів, і старшим дівчаткам здавалося, що радість і щастя ніколи вже не повернуться в ці стіни. Мег вкотре перебирала в пам’яті минулі дні і дедалі виразніше розуміла, наскільки не вміла цінувати щастя домашнього вогнища. Вкотре Джо, несучи свою вахту в затіненій шторами кімнаті, вдивлялася в обличчя Бет. Тільки зараз, коли над сестрою нависла загроза смерті, вона зрозуміла, яким незвичайним характером наділив Господь цю крихітку і скільки це дитя робило добра ближнім! Варто було Джо задуматися про це, як її починали душити ридання.

Мучила совість і Емі. Їй не давало спокою, що більшість своїх обов’язків вона звалювала на покірливу Бет, і тепер рвалася зі свого вигнання додому. Емі вважала, що повинна сидіти біля ліжка хворої сестри, і лише винахідливість та енергія Лорі утримували її на місці.

Молочник, булочник, продавець овочів, м’ясник – усі запитували про здоров’я Бет. Сусіди й знайомі посилали їй найгарячіші привіти і з щирою тривогою розпитували про її стан. Ніхто з домашніх, за всєї любові до Бет, раніше й не підозрював, що вона встигла набути стількох друзів. А Бет між тим лежала в ліжку разом із Джоанною, найнещаснішою з її хворих ляльок. Навіть у такому важкому стані дівчинка не забувала про свою улюбленицю. Вона зізнавалася, що дуже скучила без кошенят, але не дозволила їх приносити – боялася, що кошенята можуть заразитися. Коли марення проходило, вона насамперед розпитувала Джо, як та почувається, а впевнившись, що не заразила її, посилала невеликі звісточки Емі й просила передати Мармі, що скоро напише їй. Іноді їй давали олівець і папір, і вона писала коротенькі листи батькові. «Інакше тато подумає, що я зовсім забула про нього», – казала вона.

Однак незабаром Бет була вже не здатна навіть на це. Вона годинами марила, бурмотіла щось невиразне, і навіть короткий, тривожний сон не приносив полегшення. Доктор Бенгс двічі на день заходив до неї, Ханна проводила біля ліжка хворої ночі, а Мег написала телеграму, яку готова була послати по першій команді Ханни. Джо, як і Ханна, не бачила нічого, крім крихітки Бет, і лише певні обставини змушували її залишати кімнату, де лежала сестра.

І ось настав той жахливий ранок. Містер Бенгс ретельно оглянув Бет і, дбайливо опустивши руку дівчинки, що пашіла від жару, на ковдру, тихо звернувся до Ханни:

– Якщо пані Марч може залишити чоловіка, краще викликати її.

Ханна мовчки кивнула, і губи в неї затремтіли. Мег, ледь почувши, що говорить лікар, безпорадно опустилася в крісло. У Джо побіліло обличчя. Вона вибігла у вітальню, схопила телеграму і, сяк-так начепивши пальто й капелюха, вибігла на вулицю. Незабаром