Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

Він засунув його назад у кишеню і знову спробував зосередитися на краєвиді. Те, на чому він сидів, могло колись бути частиною колони. Неподалік Ваймз бачив інші її частини, а тоді зрозумів, що купа каміння була обваленою стіною. Він пішов до неї, відлунюючи кроками від скель, і зрозумів, що ходить між старих будівель чи там, де вони колись стояли. Ось руїни сходів, а ось — пеньок від колони. 

Один був вищий за інші. Він підтягнувся і виявив на його пласкій поверхні дві здоровенні ступні. Тут, певно, стояла статуя. І стояла вона, мабуть, наскільки вистачає Ваймзових знань, у якійсь шляхетній позі. Тепер від неї залишилися тільки ступні, обрубані на кісточках. У них був не надто шляхетний вигляд. 

Спустившись знову на землю, він побачив глибоко викарбуваний на постаменті напис, захищений із підвітряного боку. Ваймз спробував прочитати його в слабкому світлі: 

«AB HOC POSSUM VIDERE DOMUM TUUM» 

Ну… «domum tuum» означає «твій дім», правда?.. а «videre» означає «я бачу»… 

— Тобто? — сказав він уголос. — «Я бачу звідси твій дім?» У цій сентенції мало шляхетності. 

— Гадаю, тут більше про хвастощі й залякування, сер Семюел, — озвався Ахмед-71-година. — Завжди думав, що це притаманно Анк-Морпорку. 

Ваймз навіть не поворушився. Голос долинав прямо з-за спини. 

І то був Ахмедів голос. Але йому бракувало ноток верблюжої слини та гравію, які ще були присутні в Анк-Морпорку. Тепер він говорив, як джентльмен. 

— Тут особливе відлуння, — вів далі Ахмед. — Я можу бути де завгодно. Можу просто зараз цілити в тебе з арбалета. 

— Але ти з нього не вистрілиш. Надто багато ми поставили на карту. 

— О, то існує злодійський кодекс честі? 

— Не знаю, — відповів Ваймз. Ну що ж… пора перевірити, що мертвіше — його хватка чи він сам. — А поліцейський кодекс честі? 

У сержанта Колона округлилися очі. 

— Нахилитись набік? — запитав він. 

— Так управляють магічними килимами, — спокійно мовив лорд Ветінарі. 

— Та, але якщо я впаду? 

— У нас буде більше місця, — бездушно відрізала Беті. — А якщо серйозно, ти, сержанте, і так вже ницо впав. 

— Неправда, — заперечив Колон, розпростершись на весь килим і міцно вчепившись пальцями за краї. — Неприродно, коли єдине, що тебе оберігає від того, щоби захляпати все навколо — це шмат тканини. 

Патрицій зиркнув униз. 

— Ми не пролітаємо над водою, сержанте. 

— Я сказав саме те, що мав на увазі, сер! 

— Ми можемо трохи сповільнитися? — спиталась Беті. — Цей вітер посягає на мою приватність, якщо ви розумієте, про що я. 

Лорд Ветінарі зітхнув. 

— Ми і так не дуже швидко летимо. Підозрюю, тому що килим дуже старий. 

— Тут є навіть витерта дірка, — сказала Беті. 

— Заткнися, — наказав Колон. 

— Диви, я можу засунути туди палець… 

— Заткнися. 

— Помітив, як він трохи похитується, коли ти рухаєшся? 

— Заткнися. 

— Дивися, внизу пальми геть крихітні. 

— Ноббі, ти ж боїшся висоти, — сказав Колон. — Я знаю, що ти боїшся висоти. 

— Що за сексистські стереотипи! 

— Нічого подібного! 

— Саме так! Ти думаєш, ми тільки те і робимо, що підвертаємо ноги і скиглимо! Моїм завданням є довести тобі, що жінка нічим не гірша за чоловіка! 

— У твоєму випадку, Ноббі, вони фактично ідентичні. В тебе сонячний удар, ось в чому річ. Ти не жінка, Ноббі! 

Беті шморгнула носом. 

— Я від тебе іншого і не очікувала. 

— Але ти не жінка! 

— Це справа принципу. 

— Що ж, принаймні тепер у нас є транспорт, — втрутився лорд Ветінарі, натякаючи своїм тоном, що суперечка себе вичерпала. — На жаль, я так і не дізнався, де армія. 

— А! Я можу вам у цьому допомогти, сер! — Колон спробував відсалютувати, але знову вчепився в килим. — Я хитрощами вивідав, сер! 

— Невже? 

— Так точно, сер! Вона зараз в… е… Ен аль Самз ла Лайса, сер. 

Якусь мить килим летів у тиші. 

— «Куди сонце не світить»? — перепитав Патрицій. 

Знову тиша. Колон намагався ні на кого не дивитись. 

— А є така місцина Ґебра? — похмуро мовив Ноббі. 

— Так, Бе… капрале. Є. 

— Вони туди пішли. Звісно, можете не слухати жінку. 

— Гарна робота, капрале. Тоді нам слід летіти вздовж берега. 

Лорд Ветінарі розслабився. У цьому метушливому і непростому житті він ще ніколи не стрічав подібних Ноббі та Колону. Вони ні на мить не замовкали, та разом з тим було в них щось майже… заспокійливе. Він уважно вдивлявся у сірявий обрій, поки допотопний килим плив по небу кривими лініями. Він тримав під пахвою металевий циліндр, який йому змайстрував Леонард. 

Важкі часи вимагають важких рішень. 

— Сер? — приглушено мовив Колон, уткнувшись лицем у килим. 

— Так, сержанте? 

— Хотів у вас запитати… Як ви… цей… спустили віслюка? 

— Вмовив його, сержанте. 

— Що? Лише вмовляння? 

— Так, сержанте. Вмовляння. І, звісно ж, кийок. 

— А! Я знав… 

— Для того, щоб спустили віслюка з мінарету, — мовив Патрицій, пролітаючи над пустелею, що звивалась попід ними, — потрібно знайти ту його частину, яка всерйоз надумала спуститися. 

Вітер влігся. Птаха на вершині скелі стулила на ніч дзьоба. Ваймз чув лише шурхотіння дрібних пустельних істот. 

Тоді голос Ахмеда промовив: 

— Я щиро вражений, сер Семюел. 

Ваймз глибоко вдихнув. 

— Знаєш, а ти незле мене надурив, — сказав він. — «Щоб ваші чересла були повні сім’я». Непогано. Я справді думав, що ти лише… — він затнувся. Та Ахмед продовжив замість нього: 

— …ще один верблюдар із рушником на голові? Ой-вей. І все так добре йшло, аж дотепер, сер Семюел. Принц був неабияк вражений. 

— Ой, та годі тобі. Ти тільки те й робив, що недвозначно висловлювався про дині. Що я мав думати? 

— Не хвилюйся, сер Семюел. Я це сприймаю як комплімент. Можеш обернутися. Я й не думаю тебе скривдити, хіба ти втнеш якусь… дурню. 

Ваймз обернувся. У вечірній зорі було видно лише обриси. 

— Бачу, тобі сподобалась місцина, — мовив Ахмед. — Люди Тактикуса збудували це для нього, коли він намагався завоювати Хапонію. Звісно, згідно з нинішніми стандартами, це важко назвати містом. Це скоріше попередження: «Ми тут і тут залишимося». А тоді вітер змінився. 

— Це ти вбив Сніжка Слоупса, чи не так? 

— Я віддаю перевагу слову «стратив». Можу показати зізнання, яке він перед тим підписав. 

— Із власної волі? 

— Більш-менш. 

— Що? 

— Скажімо так, я перелічив йому інші альтернативи. А потім люб’язно залишив тобі блокнот. Зрештою, я не хотів, щоб ти втратив інтерес. І не треба робити таке лице, сер Семюел. Ти мені потрібний. 

— Звідки ти знаєш, яке в мене лице? 

— Здогадуюсь. У кожному разі, Гільдія найманців отримала на нього замовлення. І, за щасливим збігом обставин, я є членом Гільдії. 

— Ти? — Ваймз так і не зміг втримати слово за зубами. А зрештою, чом би й не він? Дітисьок за тисячі миль відправляють на навчання в Гільдію найманців… 

— О, так. Мені сказали, що це будуть найкращі роки мого життя. Я був у Гадючому Домі. Вища школа! Вища школа! Найвищіша! — він зітхнув, як принц, і схаркнув, як верблюдар. — Заплющуючи очі, я досі пригадую смак тої особливої солодкої підливки, яку нам готували по понеділках. Боже мій, як линуть спогади… Пригадую кожнісіньку болотисту вуличку. А пан Нудль досі продає ті жахливі сосиски в тісті на Патоковидобувному тракті? 

— Так. 

— Той самий старий Нудль, еге ж? 

— І ті самі сосиски. 

— Незабутній смак. 

— І не кажи.