Дейв Еггерс - Сфера

class="p1">— Навіть близько нічого такого не бачила, — відповіла вона.

З обличчям Бейлі щось сталося, воно сіпнулося, тобто лівий кутик ока та лівий кутик рота смикнулися один до одного.

— Дякую, Донтею, — сказав Бейлі.

Донтей усміхнувся і пішов, зачинивши за собою важкі двері.

— Отже, Мей. Чаю? — Бейлі стояв перед антикварним чайним сервізом, зі срібного чайника вузькою спіраллю йшла пара.

— Залюбки, — сказала вона.

— Зеленого? Чорного? — запитав він, усміхаючись. — Білого?

— Дякую, зеленого. Але це необов’язково.

Бейлі порався біля чаю.

— Давно знайома з нашою улюбленицею Енні? — запитав він, обережно наливаючи чай у філіжанки.

— Давно. З другого курсу коледжу. Вже п’ять років.

— П’ять років! Це ж тридцять відсотків життя!

Мей розуміла, що він дещо заокруглив, але радо підхихикнула.

— Десь так. Уже давно.

Він подав їй блюдце з філіжанкою і жестом запросив сісти. У кабінеті стояло два крісла, обидва шкіряні і м’які.

Бейлі сів у крісло, гучно зітхнувши, щиколотку однієї ноги поклав собі на коліно.

— Енні для нас тут дуже багато важить, отже, і ти теж. Енні каже, ти можеш стати надзвичайно цінною для нашої спільноти. Ти теж так думаєш?

— Що я можу тут стати цінною?

Він кивнув головою і подмухав на чай. Незворушно поглянув на неї над своєю чашкою. Вона витримала його погляд, а потім, від надлишку почуттів, відвела погляд і знову подивилася йому в очі, цього разу на обрамленій фотографії, що стояла на полиці поряд. Це був офіційний портрет сім’ї Бейлі, чорно-білий; троє дочок стояли навколо матері та Бейлі, які сиділи. Син Бейлі — у нього на колінах, у спортивному костюмі, з фігуркою Залізного Чоловіка в руках.

— Дуже сподіваюся, — сказала Мей. — І щосили стараюся. Мені дуже подобається у «Сфері», навіть не можу висловити вдячність за надані тут можливості.

Бейлі всміхнувся.

— Добре. Дуже добре. Тепер скажи, а як почуваєшся після вчорашньої ночі? — Поставив запитання так, ніби йому насправді цікаво, ніби вона може відповісти, що заманеться.

Мей знову відчула під ногами ґрунт. Тут не потрібно корчити із себе дурепу.

— Жахливо, — сказала вона. — Майже не спала. Так соромно, аж блювати хочеться. — Вона б не вжила цього слова у розмові зі Стентоном, але Бейлі міг оцінити невеличку грубість.

Він ледь помітно всміхнувся і пішов далі:

— Мей, дозволь запитати. Чи ти поводилася б інакше, якби знала про камери «ВидоЗміни» на пристані?

— Так.

Бейлі співчутливо кивнув головою.

— Добре. А як саме?

— Я б таке не зробила.

— Чому не зробила б?

— Бо мене б схопили.

Бейлі нахилив голову набік:

— Лише тому?

— Я б не хотіла, щоб хтось бачив, як я це роблю. Так робити неправильно. Незручно.

Він поставив свою чашечку на стіл біля себе, руки склав на колінах, пальці ледь переплетені.

— Отже, знаючи, що за тобою спостерігають, ти зазвичай поводишся інакше?

— Так. Безперечно.

— І коли можуть притягти до відповідальності.

— Так.

— І коли є відеозапис. Тобто коли або якщо про твої вчинки може дізнатися будь-хто і будь-коли. А відеозапис, скажімо, існує вічно.

— Так.

— Добре. А чи пам’ятаєш, що я казав у своєму виступі на початку літа про кінцеву мету «ВидоЗміни»?

— Так. Повне покриття «ВидоЗміни» майже цілком викорінить злочинність.

Бейлі ніби втішився:

— Саме так. Правильно. Пересічні громадяни, такі як у нашому випадку Ґарі Кац і Волт Лефевр, які знайшли час і встановили свої камери, допомагають зміцнити нашу безпеку. Цього разу злочин був дріб’язковий, дякувати богові, обійшлося без жертв. Ти жива. Бізнес Меріон і веслування на каяках пережили ще один день. Але одна ніч твого еґоїзму поставила все під загрозу. Дія однієї особи створює відлуння, якому може не бути кінця-краю. Згодна?

— Так. Я розумію. Безсовісний вчинок. — І тут Мей знову дорікнула собі за страхітливу короткозорість, бо вже вкотре ставить під загрозу все, подароване «Сферою». — Містере Бейлі, мені у голові не вкладається, як я могла таке утнути. Знаю також, що ви сумніваєтеся щодо моєї професійної придатності. Тож хочу лише додати, що дуже високо ціную свою роботу і вашу віру в мене. Виконуватиму всі свої зобов’язання. Докладу зусиль, щоб виправитися. Справді. Згодна на будь-яку додаткову роботу, геть на все. Тільки скажіть, що маю робити.

Обличчя Бейлі розпливлося в шалапутній усмішці.

— Мей, твоїй роботі ніщо не загрожує. Ти сюди прийшла назавжди. Й Енні тут теж назавжди. Мені шкода, якщо ти в цьому бодай на секунду засумнівалася. Ми не хочемо, щоб хтось із вас від нас пішов.

— Дуже приємно це чути. Дякую, — сказала Мей, хоча її серце загупало швидше.

Він усміхався, киваючи головою, наче був страшенно радий і щасливий, що все вдалося залагодити.

— Але цей епізод для нас дуже повчальний, правда?

Питання видавалося риторичним, але Мей все одно кивнула.

— Мей, — запитав він, — а коли таємницю можна назвати хорошою справою?

Мей на кілька секунд замислилася.

— Коли вона захищає чиїсь почуття?

— Наприклад?

— Ну, — вона затнулася, — коли ти знаєш, що хлопець твоєї подруги їй зраджує…

— Як? Ти не розповіси про це подрузі?

— Гаразд. Невдалий приклад.

— Мей, а ти добре почуватимешся, якщо подруга щось приховає від тебе?

Мей одразу згадала свої невинні побрехеньки, якими вона годувала нещодавно Енні. Побрехеньки не лише мовлені, але також надруковані, побрехеньки вічні і неспростовні.

— Ні. Але я зрозумію, якщо їй це доведеться зробити.

— Цікаво. Чи можеш пригадати випадок, коли ти тішилася з того, що хтось із твоїх друзів щось від тебе приховав?

Мей не змогла.

— Не можу отак одразу, — їй зробилося зле.

— Добре, — сказав Бей, — зараз ми не можемо пригадати хороших таємниць між друзями. Перейдімо до сім’ї. Таємниці в сім’ях — це добре? Теоретично кажучи, чи тобі коли-небудь спадало на думку щось таке: я знаю, це не варто розповідати своїм близьким. Хай це залишиться таємницею.

Мей думала про все те, що батьки, мабуть, не розповідають їй — про всілякі приниження, що завдає їм татова хвороба.

— Ні, — відповіла вона.

— У твоїй сім’ї таємниць немає?

— Насправді — мовила Мей, — я не знаю. Але є такі речі, про які батькам не розповіси.

— А твої батьки хотіли б їх знати?

— Можливо.

— Отже, ти позбавляєш батьків того, що вони хочуть. Це добре?

— Ні. Але, можливо, так краще для всіх.

— Краще для тебе. Краще для того, хто щось приховує. Від батьків добре приховувати якусь похмуру таємницю. А чи приховуватимеш від них свої досягнення? Може, батьки забагато від цього радітимуть?

Мей засміялася.

— Ні. Ти тримаєш щось у таємниці, бо тобі соромно або не хочеш турбувати батьків, коли щось напартачила.

— Але ж ми погодилися, що вони хочуть це знати.

— Так.

— То вони мають право знати?

— Ніби так.

— Гаразд. Тобто в ідеальному світі ти не робила б нічого такого, про