Девід Гіббінс - Атлантида

на колії давньої дороги. Раптом учені опинилися біля входу до ще однієї печери. Стіни занурилися в непроглядну темряву, однак шлях і досі вів угору.

Поряд із цією велетенською печерою навіть зала пращурів здавалася маленькою. Повсюди навколо дослідників здіймалися кам’яні брили, які наче ворушилися, коли їх торкалися промені ліхтарів. Обабіч дно круто обривалося вниз. Воно було вкрите потоками лави, які робили його схожим на стовбур старезного вузлуватого дуба. Скрізь, куди не глянь, застигали ріки лави, свідчення колосальних сил, що колись вирували тут, вирвавшись із земної кори.

— Мабуть, серце вулкана розташоване лише за кількасот метрів на південь, — сказав Костас. — Магма й гази проникають крізь спресований попіл конуса, а потім застигають. Унаслідок цього виникає така шпарувата структура, широка порожнина, вкрита базальтовими утвореннями.

Вони вдивлялися у кришталево-прозору воду, і підйом здався їм подібним до брукованої дороги або дамби, яка простяглася далеко вгору. Ліворуч лежав глибокий рівчак, трохи далі, за парапетом із базальту, — ще один, потім іще, і всі вони відбігали від центрального шляху, наче ребра від хребта, трохи далі зливаючись із стінами печери.

Костас перший звернув увагу на очевидне, і вчені відразу зрозуміли, чому структура печери здалася їм знайомою:

— Центральний хребет — це верхня частина символу Атлантиди. Рівчаки, які відбігають від нього, — це риски, що ведуть ліворуч. Ми вже майже біля цілі.

— Мабуть, коли люди вперше потрапили до цієї печери, вони відчули побожний страх, — сказав Джек. — Імовірно, з іншого боку також є базальтові вкраплення, що радіально розбігаються назовні, туди, де магма сунула до поверхні крізь тріщини в горі. Якщо ця структура є симетричною, неважко зрозуміти, чому їй приписувано магічні властивості. Це і є зображення священного бога-орла.

Катя зачаровано дивилася на застиглі кам’яні каскади довкола. Дорога попереду нагадувала останній місток, який вів до підземних казематів; це був останній іспит, що полягав у необхідності пройти вузьким проходом над морем вогню.

Світло ледь сягало протилежної стіни печери, надаючи змогу радше здогадатися, ніж побачити, що далі дорога поділяється на дві, і кожна веде до отвору у скелі, яка тьмяно виблискувала попереду. Через значну відстань і темряву оцінити розміри скелі було неможливо. Катя здригнулася, згадавши лиховісний напис над входом у печеру.

Костас рішуче поплив над «дамбою» вперед:

— У Джека залишилося повітря лише на кілька хвилин. Час відшукати поверхню.

Джек і Катя рухалися по обидва боки від Костаса над коліями, що досі прорізали дно їхньої дороги. Коли вони перетнули перехрестя з першим поперечним парапетом, то помітили ще одну деталь: на центральному хребті була розташована заглибина, непомітна з боку входу.

У міру наближення перед їхніми очима розгорнулася неймовірна картина. Заглибина займала всю ширину дамби, тобто п’ять метрів, і мала таку саму довжину. Глибина її становила десь два метри, до дна з кожного боку вели сходинки. На дні праворуч стояло скульптурне зображення бичачого рога; така сама скульптура була й ліворуч. Кінчики рогів, витесаних із каменю, майже сягали рівня дороги. Скульптури з’єднувала масивна плита, абсолютно біла, мармурова, — з такого самого матеріалу були зроблені фантастичні фігури тварин, що стояли обабіч шляху для урочистих процесій.

Спустившись, дослідники побачили, що плита на метр нависає над порожнечею.

— Ну звичайно! — вигукнув Джек. — Не «дорога смерті», а «дорога мертвих». Щойно ми вперше побачили Атлантиду, мене зацікавило питання, де тут цвинтарі. Тепер ми це знаємо. Попереднє приміщення було трупарнею, кімнатою, де померлих готували до переходу у світ мертвих. А тут мешканці Атлантиди позбувалися своїх мерців.

Навіть Костас на мить забув, що їм треба поспішати, підплив до краю прірви й зазирнув туди. Він увімкнув потужну галогенову лампу, але лише на кілька секунд — треба було ощадливо витрачати заряд акумуляторів.

— Вони обрали вдале місце, — зазначив він. — Лава внизу наповнює каньйон і застигає. Сім тисяч років тому тут могло досі бути гаряче. Лава застигає за температури 1100 градусів за Цельсієм. Цього вистачило б, аби розтопити авто, тож у розпорядженні атлантів був готовий крематорій.

Катя тим часом уважно дивилася на сходинки, що вели вниз.

— Мабуть, перед тим, як покласти тіла на плиту та відіслати їх в останню подорож, вони приносили їх сюди, — сказала вона. — Колії на дорозі розташовані на відстані у два метри, а це якраз те, що потрібно для мар чи поховальних візків. Припускаю, до цього місця приходили сотні поховальних процесій щороку.

Джек досі вдивлявся у прірву. Перед його очима виникла сцена ритуалу, що востаннє відбувся на цьому місці багато тисячоліть тому. Джек за своє життя розкопав чимало могил, і мертві нерідко повідомляли йому більше, ніж живі, тому й нині він сподівався, що найпліднішим відкриттям буде великий некрополь. Тепер він знав, що єдині тлінні залишки мешканців Атлантиди — це людство, нащадки безстрашних мореплавців, які втекли від повені та поширили насіння цивілізації.

— То це і є підземний світ давніх людей, — ледь дихаючи, промовив він. — А Стікс був не спокійною водою, а рікою вогню.

— Старий Харон, мабуть, був зроблений із вогнестійкого матеріалу, — сказав Костас. — Мені це місце нагадує браму, що веде до пекла. Пропоную піти звідси, доки ми не розбудили бога цього місця і він не розпалив у черговий раз своєї топки.

Коли вони долали останній відтинок дамби, Джек уже задихався. Катя відчула це й повернулася до нього. Костас зупинив друга:

— Настав час поділитися повітрям.

Сунувши руку до свого наплічника, він витяг вулканізований шланг і підключив його до патрубка на Джековому колекторі. Коли Костас відкрив клапан, почулося шипіння, й незабаром тиск у двох системах зрівнявся.

— Дякую, — сказав Джек. Тепер він дихав набагато легше.

— Маємо ще одну проблему, — проголосив Костас.

Джек, що явно насолоджувався повітрям, підняв голову та подивився на застиглий потік лави, що виступав із темряви перед ними.

— Прохід перегороджено? — тихо промовив він.

Із того місця, де стояли вчені, було видно широкий вхід до тунелю, над яким нависав піддашок. Але щоб пройти туди, до північно-східного кута печери, треба було оминути величезний згусток скам’янілої лави, яка, на їхнє нещастя, вивергнулася до прірви, залишивши тільки невеличкий отвір угорі.

Костас повернувся до Джека:

— Ми перебуваємо у вісьмох метрах нижче від рівня моря, тобто вже в безпечній десятиметровій зоні, в якій кисень уже не токсичний. Можемо скористатися з цієї нагоди, щоб прочистити наші системи.

Він перемкнув свій і Катин комп’ютери на режим ручної корекції і трохи відкрив кисневі клапани на колекторах. Потім вони разом із Джеком підпливли до отвору в лаві та зазирнули всередину.

— Вочевидь, потік лави пробився