Девід Гіббінс - Атлантида

крізь базальт до проходу вже після повені, — сказав Костас. — Цей отвір — наслідок викиду газу. Якщо пощастить, ми зможемо пролізти крізь дірку туди, куди нам треба.

Голова та плечі Джека зникли у нерівній щілині. Дослідник побачив, що далі вона розширюється, наче вентиляційний канал. Там, де крізь застиглу лаву проривався з силою авіаційного форсажу газ, на стінах залишилися сліди полум’я та вдавлення.

— З усім цим обладнанням ми туди не проліземо, — сказав він. — Мабуть, після викиду газу лава, застигаючи, розширилась, і впродовж кількох метрів прохід тут такий вузький, що ним важко буде протиснутися Каті, не кажучи вже про мене чи Костаса.

Вони всі відразу зрозуміли, що треба робити. Джек почав відстібати ремені, що закріплювали балон.

— Мені варто піти першим, — промовив він. — У вас із Катею залишилися запасні балони. Крім того, я єдиний із нас можу пропливти сорок метрів під водою.

— Але не з кулею в боці.

— Треба запустити до тунелю трохи кисню, — сказав Джек. — Я бачу у стелі заглибини, здатні накопичити газ і дозволити трохи подихати по дорозі.

Костас помовчав: інстинкт підказував йому, що витрачати дорогоцінні запаси кисню не варто, але у Джекових словах був сенс. Він від’єднав від свого регулятора запасний балон і передав його Джекові. Джек протягнув шланг якомога далі до розколини й натиснув на клапан. Почулося шипіння: це кисень, спрямований до тунелю, розтікався, наче біла вода, уздовж стелі.

Костас уважно спостерігав, як спадає показник тиску в балоні. Коли він сягнув п’ятдесяти бар, почала виблискувати червона лампочка.

— Досить! — сказав він.

Джек відпустив шланг і поклав регулятор на край отвору. Коли він зняв наплічник і повісив його на виступ лави, Костас відв’язав від себе нитку та прив’язав її до руки Джека.

— Система сигналів стандартна, — промовив він. — Один ривок означає «Так», два — тобі потрібен іще один продув киснем. Декілька ривків поспіль означають, що ти пройшов і ми можемо йти слідом.

Джек кивнув і перевірив, чи легко розмотується коток. Оскільки для того, щоб вдихнути кисень, він мав відкрити шолом, рацією користуватися було неможливо. Узявшись за замок свого шолома, він глянув на Костаса, який кивком голови підтвердив, що вони досягли потрібної глибини й декомпресія більше не потрібна.

— Я готовий.

— Від’єдную регулятор.

Костас витягнув шланг, і тієї самої миті Джек заплющив очі та відслонив шолом, одночасно беручи до рота трубку й витягаючи з кишені запасну лицеву маску. Притиснувши її до обличчя, він видихнув через ніс, а потім на кілька секунд застиг нерухомо, щоб утамувати дихання після шоку, спричиненого контактом із холодною водою.

Узявши ручний ліхтарик, він підплив до отвору. Костас рухався поруч, слідкуючи, щоб шланг не надто натягався. Схопившись за край отвору, Джек відчув западину там, де з поверхнею скелі зустрілася лава. Його пальці намацали якийсь знак, глибоко врізаний у базальт.

Він повернувся до Каті й почав схвильовано жестикулювати. Жінка жваво кивнула, однак її погляд залишався стурбованим: вочевидь, шанси Джека досягти поверхні нині цікавили її більше, ніж будь-які археологічні відкриття.

Джек повернувся до отвору та спробував повністю розслабитися: однією рукою тримаючись за виступ у лаві, заплющив очі. Він удався до техніки, добре знаної нирцям: почав дихати повільно і глибоко, насичуючи організм киснем. Десь за хвилину він знаком показав Костасові, що готовий, і поклав долоню на регулятор. Ще п’ять разів швидко дихнувши, вийняв з рота трубку та у вирі бульбашок поплив уперед.

Костас простяг руку й схопив нитку, що відтепер стала їхнім дорогоцінним рятувальним тросом. Пропускаючи шнур між пальцями, він упівголоса сказав:

— Щасти тобі, друже. Нам усім потрібна удача.

22

Перші кілька метрів Джекові доводилося протискатися, відштовхуючись від стін вузького тунелю. Він відчував, як його скафандр тріщить, чіпляючись за виступи лави, ніби за леза. На мить він озирнувся, аби переконатися, що шнур не перервався, і торпедою поплив донизу тунелем, тримаючи руки перед собою так, щоб освітлювати ліхтарем шлях.

Поступово дослідник відчув, що нахил тунелю змінився на висхідний: потік лави набув напрямку проходу. Перевернувшись у воді, він побачив блиск на стелі, там, де в западинах зібрався кисень із Костасового регулятора. Майже через хвилину після останнього вдиху засунув голову до великого пузиря кисню, що заповнював тріщину в лаві. Тричі швидко вдихнувши, він подивився на глибиномір, водночас розламав світлову капсулу «Ціалюм» та випустив її плавати під стелею, у такий спосіб залишивши орієнтир для товаришів.

— Три метри до рівня моря, — сказав він собі. — Раз плюнути.

Пригнувшись, він укотре відштовхнувся від лави та продовжив свою подорож. Майже відразу прохід роздвоївся. Джек здогадався, що один шлях веде до виходу, а інший — углиб тріщини, створеної лавою в базальті. Від його рішення залежало не лише його власне життя, а й доля його товаришів.

Поглянувши на компас, він рішуче поплив до лівого проходу. На шляху видихнув трохи повітря — це треба було зробити, щоб легені не луснули від зниження зовнішнього тиску.

Перед очима з’явилося якесь мерехтливе сяйво, надто велике, щоб можна було прийняти його за пузир кисню в западині на стелі.

Легені стогнали від болю. Джек відчайдушно відштовхувався від стін, які наче насувалися на нього, загрожуючи розчавити. Проштовхнувшись під черговим навісом із лави та вирвавшись на поверхню, він мало не розбив собі голову об базальтовий склеп. Трохи віддихавшись, учений підвівся і, похитуючись, вийшов на пологу скелю. Хоча він і досяг рівня моря, але й досі перебував глибоко в тілі вулкана. Прохід, що вперто вів догори, був абсолютно темний.

Спливло лише три хвилини відтоді, як Джек залишив Костаса й Катю, а йому здалося, що минула ціла вічність. Щосили змагаючись із хвилею непритоми, яка підступала, він згадав про оранжеву нитку та почав смикати її, доки вона не ослабла в його руках.

У воді з’явився величезний рій бульбашок. Із нього виплив Костас і стрімголов полетів до поверхні. За кілька секунд після грека випірнула й Катя. Не встигши віддихатися, вона кинулася оглядати Джекову рану. Коли побачила кров, що просочилася крізь діру у скафандрі, стривожено насупилася.

Костас зірвав маску та важко задихав. Його темне волосся прилипло до чола, а обличчя набрякло й почервоніло.

— Нагадай якось, що мені треба дотримуватись дієти, — сказав він. — Останній відрізок шляху дався мені дуже непросто.

Насилу вибравшись на скелю, він скинув ласти. Джек уже трохи поновив сили й тепер, підвівшись на лікті, розкручував свій ліхтарик.

— Я приєднаюся до тебе, — відповів він Костасові. — Маю таке