Девід Гіббінс - Атлантида

Після тривалих переговорів рацією їхні голоси лунали гучно й об’ємно. Джек спробував був просунутися далі схилом, але скривився від болю.

— Я залишив Катин наплічник у самому тунелі, — сказав Костас. — Суміші в балоні вистачить, щоб до субмарини в разі чого дісталися відразу двоє з нас. Окрім того, кінець мотузки я прив’язав до світлової капсули в пузирі повітря. Якщо нам доведеться повертатися, треба буде просто повернути праворуч на роздоріжжі.

Тепер, коли вони нарешті вивільнилися з підводного полону, можна було спокійно оглянути місце, в якому вони опинилися. Догори вів черговий прямокутний прохід, видовбаний у скелі, але він мав трохи інший вигляд, ніж попередні.

Вода була поцяткована крихітними бульками, що здіймалися на поверхню. Вчені, затамувавши подих, деякий час дивилися на них.

— Дуже дивно, — промовив Костас. — Газу тут більше, ніж залишків повітря в регуляторі. Може, це викид газу з кратера вулкана?

— Це морські водорості, — здогадався Костас. — Тут якраз вистачає світла для фотосинтезу. Мабуть, ми ближчі до виходу, ніж я гадав.

Спричинене ними сум’яття у заводі, з якої вони випірнули, заспокоїлось, і можна було почути невпинне крапотіння.

— Дощова вода, — сказав Костас. — Після шторму вулкан наскрізь просякнутий нею. Над горою буде стовп пари розміром із хмару ядерного вибуху.

— Принаймні «Сіквестові» буде легко знайти нас, — знесилено промовив Джек, зводячись на одне коліно. Кисень підтримував його сили упродовж запливу тунелем, але тепер організм працював на повну потужність, щоб вивести з крові залишки азоту. Джек підвівся, похитнувся та зробив перший крок, намагаючись не ступати на слизькі від дощової води місця. Учений розумів, що його випробування ще не скінчилися. Йому вдалося здолати підводний шлях, однак тепер, коли болю від рани вже не втамовувала крижана вода, кожен крок даватиметься йому дедалі важче.

Джек побачив на обличчях друзів стурбованість.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав він. — Костасе, тепер ти йтимеш перший.

Коли вони вже збиралися вирушити, Катя промовила:

— О, я мало не забула!

Її оливкова шкіра та густе чорне волосся виблискували від води.

— Я про напис на краю тунелю, — сказала вона. — Поки ми чекали на твій сигнал, у мене був час розглядіти його. Перший символ — це ірокезька голова, склад «ат». Я впевнена, що наступним знаком буде сніп кукурудзи, тобто «ал» або «ла». Немає сумнівів, що напис у цілому читається як «Атлантида». Це був наш останній дороговказ.

Джек кивнув — він почувався надто слабким, щоб розмовляти.

Вони вирушили схилом угору. Разом із дихальними апаратами в тунелі було залишено головні ліхтарі, а ручні були розроблені таким чином, що давали потужні короткочасні спалахи світла; використовуючи їх безперервно, можна було швидко розрядити акумулятори. Зрештою, так і трапилося, — промені їхніх ліхтарів потьмянішали.

— Час удатися до хімічного освітлення, — сказав Костас.

Вони сунули ліхтарі до кишень. Костас і Катя розламали світлові капсули. У сполученні з першими проблисками природного світла вони створювали якесь неземне сяйво, що дуже нагадувало спалахи аварійної системи освітлення підводного човна, увімкненої в розтрощеній рубці управління.

— Тримаймося разом, — попередив Костас. — Можливо, ці штуки і світять упродовж кількох годин, але вони заледве освітлюють підлогу. А ми не знаємо, що чекає на нас попереду.

Учені звернули за ріг проходу, і гострий запах, що переслідував їх з моменту виходу на поверхню, став просто нестерпним. Теплий протяг приніс із собою нудотно-солодкий запах розкладу, наче мертві мешканці Атлантиди досі гнили в тому могильнику, що був у проваллі.

— Двоокис сірки, — проголосив Костас, зморщивши носа. — Неприємно, але якщо ми не затримаємося тут на тривалий час, не токсично. Мабуть, поблизу розташований активний канал кратера.

Вони пішли далі та невдовзі побачили місце, де в прохід вилився ще один потік лави. Стіни й підлога були вкриті гострими грудками твердої речовини, подібної до бетону. Діра, з якої прийшла лава, була оточена мереживом тріщин і щілин, і саме звідти долітав неприємний запах. У міру наближення сморід дедалі посилювався.

— Ті два виливи лави, які ми бачили, є відносно недавніми, — повідомив Костас. — Вони прорвалися вже після повені, інакше жерці помітили б їх і розчистили.

— Вочевидь, поки Атлантида існувала, такі виверження іноді ставалися, — здригнувшись, сказала Катя. — Цей вулкан набагато активніший, ніж уважали геологи. Ми перебуваємо всередині бомби з годинниковим механізмом.

Джек не брав участі в розмові: йому доводилося боротися з болем, що пульсував у його тілі після того, як знеболення холодною водою скінчилося. Тепер кожен подих він відчував як удар ножем, а кожен крок — як болісний струс, що загрожував кинути його на землю.

— Ви йдіть уперед, бо нам треба якомога швидше зв’язатися з «Сіквестом», — сказав він. — А я піду за вами, коли зможу.

— Так не годиться, — відповів Костас. Він ще ніколи не бачив, як його друг визнає свою поразку: адже завжди Джек ішов уперед, поки ставало сил. — Коли знадобиться, я понесу тебе, — додав грек.

Джек зібрав у кулак останні сили й повільно, важко ступаючи, посунув далі, намагаючись уникати гострих виступів. Коли похила підлога обернулася на низку невисоких сходинок, рухатися йому стало легше. Через двадцять метрів після викиду лави прохід повернув на південь. Поступово тунель утрачав правильність форм, набуваючи вигляду звичайної вулканічної тріщини. Прохід звузився, й дослідникам довелося рухатися один за одним. Першим ішов Костас.

— Я бачу попереду світло, — вимовив він. — Мабуть, це те, що нам треба.

Кут підняття різко зріс, і невдовзі вченим уже довелося лізти вгору. Чим ближче вони підходили до тьмяного світіння, тим важче ставало рухатися: вся поверхня була вкрита слизьким шаром водоростей. Костас здолав останній виступ базальту й обернувся, щоб подати Джекові руку.

Вони опинилися біля розколини три метри завширшки і три завглибшки, краї якої вирівняли тисячоліття ерозійних процесів. Внизу пробігав невеликий струмок, надто вузький для такого «каньйону». Десь неподалік ревла вода, але дослідники її не бачили через густий туман. Праворуч від урвища височіла скеля, за якою сяяло світло.

Костас звірився з альтиметром.

— Ми підрахували, що до повені висота вулкана становила триста п’ятдесят метрів над рівнем моря, — сказав він. — Наразі ми перебуваємо на висоті сто тридцять метрів над нинішнім його рівнем, лише на вісімдесят метрів нижче від вершини гори.

Вони увійшли в тіло вулкана з півночі, а тепер дивилися точно на захід. Форма проходу відповідала верхнім схилам гори. Темне гирло тунелю перед ними наче пропонувало заглибитися до ще одного лабіринту, але вчені знали, що до виходу на поверхню залишилося зовсім трохи.

— Обережно, — промовив Костас. — Один хибний крок, і ця шахта