Богдан Вікторович Коломійчук - Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук

подумав, що якби не Бейла, то він хляв би зараз який-небудь міцний аквавіт, заїдаючи першими-ліпшими недоїдками зі своїх запасів. 

— Я знайшла школу для тієї дівчинки, Ляни, — ​сказала Бейла. — ​З осені може навчатися. 

Вістович сердечно їй подякував. 

— Я попросив постерункових, щоб навідувались у будинок, де вона мешкає, — ​додав комісар. — ​І раз на місяць виводили її горе-батька на задвірок, щоб нам’яти боки. Так, аби йому навіть на думку не спадало лупцювати когось у домі. 

Бейла відвернулася. 

— Не люблю я цю твою методу, Адаме, — ​промовила жінка, спостерігаючи, як на вулиці один за одним спалахували електричні ліхтарі. 

— Іншої не існує, — ​відповів комісар, — ​як не існує навіть закону, що дозволить мені заарештувати цього типа й кинути за ґрати. 

Вони трохи помовчали, і Вістович не зводив погляду з її тендітної темної постаті, що тримала в руках теплу чашку. Для нього Бейла зараз була уособленням спокою і затишку. 

— Можеш курити, якщо хочеш, — ​озвалася вона. 

Він підвівся і відчинив оберлюфт на вікні. Дістав цигарку й підпалив її запальничкою. З насолодою затягнувся димом. Цього йому справді не вистачало для цілковитої гармонії. 

— А про що ти говорив із міністром? — ​почув він запитання Бейли. 

— Колись він мав любовний зв’язок з однією тутешньою пані, заміжньою за офіцером, — ​трохи повагавшись, почав розповідь комісар. З одного боку, він виказував делікатні факти слідства, про які не знали навіть Самковський і Фельнер, а з іншого — ​Бейла була єдиною, кому він довіряв навіть більше, ніж собі. ​Невдовзі офіцер помер від отруєння. Підозра впала на його вдову. А міністр, замість підтримати її, втік до Відня. Його коханка відбула термін у в’язниці. Повернувшись, вона помстилася у доволі вишуканий спосіб. Написала еротичний роман під назвою «Розпусний міністр». Про їхній зв’язок. 

— Ти говориш про Ельвіру Сапфо? — ​запитала Бейла. 

— Звідки ти знаєш? — ​від подиву комісар подавився димом і мусив якусь мить відкашлятись. 

— У мене є примірник її роману. Встигла купити, перш ніж поліція вилучила весь наклад із книгарень. Доволі непогано написано, мушу зізнатись… Але продовжуй! Це перше твоє розслідування, яке мені до вподоби. 

— Сьогодні вранці з’ясував, що майор Сафронський, чоловік цієї Сапфо, насправді живий. Принаймні ніхто його не труїв. 

— Який жах! — ​не стрималася Бейла. — ​Бідолашна Сапфо! Усі в’язничні жахи пережила абсолютно незаслужено… 

— Аби ти ще більше її пошкодувала, додам, що на її плечі звалилися всі його борги… Втім, важливо не це. Убивства поліціянтів, про які ти, безумовно, знаєш з газет, стаються за кілька днів перед приїздом міністра. Так, ніби хтось вирішив покарати всю поліційну структуру: від низів до верхів, від постерункових і унтерофіцерів до… 

— До міністра? 

— Саме так. Тільки фон Шпрегорф поки що живий. 

— І ти думаєш, що вбивця — ​цей майор, якого вважали мертвим? 

— Поки що це головна моя версія. 

Комісар загасив недопалок і закурив знову. З вулиці потягнуло холодом, але Вістович, хоча й був у самій сорочці, його не відчував. Бейла щільніше загорнулася в ковдру. 

— А міг він повернутися до дружини? — ​раптом сказала вона. 

— Хто? Сафронський? Навряд… 

— Чому ж? 

— По-перше, тому що Ельвіра не пустила б його навіть на поріг. Адже саме через нього вона втрапила до в’язниці. 

— Гадаю, Сапфо звинувачує в цьому не його, а міністра, свого колишнього коханця. З чоловіком її зв’язує інше відчуття. 

— Яке ж? 

— Відчуття вини. Вона колись його зрадила і тепер, щоб спокутувати свій вчинок, дбає про нього, переховуючи від світу. Адже вона не лише дружина, але й католичка… 

Комісар відійшов від вікна й почав міряти кроками темну кімнату. 

— Хтозна, може, ти й маєш рацію, — ​сказав він за якийсь час. — ​Коли я прийшов у її помешкання, Ельвіра сказала, що відпустила служницю, але ж зрозуміло, що ніякої служниці в неї немає… Вона живе надзвичайно скромно й мусить сама займатися домашніми справами. А втім, біля столика стояло два крісла, а в креденсі кавник з двома філіжанками, мовби вранішню каву вона п’є з кимось, а не сама. 

— Якщо хочете знати щось про жіночі таємниці, комісаре Вістовичу, то й запитувати слід жінку! Чоловік у нашому світі, як сліпець серед лісу, — ​підсумувала Бейла. 

Тим часом Вістович увімкнув світильник і дістав з шухляди листок паперу й перову ручку «Watermann». 

— Пробачиш мені, якщо я відволічуся на кілька хвилин? — ​запитав він Бейлу. 

— Гаразд, але я в цей час роздягатимусь… 

Він усміхнувся. Як сильно, виявляється, потребував її присутності й жартів. 

— А що ти писатимеш? — ​запитала вона. 

— Панегірик на честь одного видатного слідчого з минулої епохи. Сей достойний муж зветься оберкомісар Франц Кронфельд… 

«Достойний муж» наступного дня ще до полудня увірвався в кабінет Вістовича й жбурнув листа йому на стіл. 

— Що ви собі дозволяєте, комісаре? — ​вигукнув він. 

Щоки його тремтіли від злості. Очі, вочевидь, палали, проте були сховані за темними окулярами. Одягнений Кронфельд був у довгий плащ і старомодний капелюх. На руках мав шкіряні рукавиці. Самковський схопився з-за свого столу й виструнчився. Вістович же тільки підняв очі. 

— Доброго ранку, Herr Oberkommissar, — ​привітався він, — ​бачу ви отримали моє послання. Схоже, ц. к. Дирекції пошти працює відмінно. 

— Що ви хотіли сказати, повідомляючи мені про воскресіння Лазаря, якого я, з ваших слів, замкнув особисто в склепі? — ​процідив той крізь зуби. 

— Що одне з ваших найгучніших розслідувань не варте й мишачого лайна! — ​Вістович тепер і сам підвівся й сперся кулаками на стіл. 

— У мої часи, комісаре, я мав би право викликати вас на поєдинок, — ​промовив Кронфельд, — ​пояснюйте, чорт забирай, що ви маєте на увазі. 

— Майор Сафронський не помер від отруєння. Найпевніше, він досі живий. Через вас у в’язницю потрапила невинна жінка. 

Запала мовчанка. Вістович не міг бачити погляду оберкомісара, але здогадувався, що в його очах, якби не темні окуляри, можна було б прочитати одночасно розгубленість і зранене самолюбство. 

— Вимагаю доказів, — ​прохрипів він. 

— Ми з Самковським збиралися якраз навідати пані Сафронську в її помешканні на Личаківській. Можете поїхати з нами, — ​запропонував комісар. 

— Навіщо? 

— Перевіримо, чи він не там. У мене є певні підозри щодо нього. 

Не кажучи ні слова, Кронфельд вийшов з кабінету, проте коли комісар і ад’юнкт спустилися вниз, то побачили, що він їх чекав. 

Дорога зайняла небагато часу, впродовж якого жоден не промовив ані слова. 

Перш ніж постукати у знайомі двері, Вістович крадькома глянув на поліційного емерита. Той мав незворушний і навіть байдужий вигляд, мовби збирався зайти не в помешкання особи, якій зруйнував колись життя, а в крамницю з яким-небудь дріб’язком, необхідним для дому. 

Чекати, доки