Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Фона послухалась. Вона завжди слухалась Прозерпіну. Хоча вони й були трійнею, тож ніхто не міг вважатися старшим.

Розе зав’язала на ногах по обрізові тої сірої дрантини, котрою вони мили підлогу. Сніг обпікав ноги, проте так було ліпше, ніж босою. Вона бігла швидко, не спиняючись. Вона знала куди. Ніби маленькі вогники всередині точно показували місце, де були сестри, тоді, коли вони розділялись.

Поворот, другий. Довга алея до річки. Один місток, ще один. На щастя, дорогою їй не зустрілось ні душі. А вона вже чула, що роблять нічні незнайомці з маленькими дівчатками, у яких волосся біле, мов борошно. Вона знала вже.

Чоботи Персі акуратно поставила біля самого берега. Навіть почистила від снігу — наче знала, що знайдуть. Крига встигла взятися знов, але тріщини ще можна було роздивитись. І її сліди, маленькі, котрі вели просто до води.

Розе стиснула кулаки і не відчула рук.

«Мамі холодно. Мама зовсім сама», — вибачливо пролунало в її голові.

Саме так могла б сказати Персі.

«Я пішла до Аїда», — жалісливо додав голос у голові.

Дорога назад здавалася довшою в десять разів. Чоботи муляли збиті ноги. Рана на руці нила й пекла. Коли Розе прийшла до будинку сусідки, там у вікнах світилося.

— Прозерпіно! — Пекарка простоволоса вибігла їй назустріч. — Де ти була? Де Персі? Чого ти?..

— Вона втопилась. Пішла і втопилась. — Розе втрапила досередини, мовби опинилась у гарячій грубці. Горіло все — лице, руки й ноги, горіло всередині, а голова гула, мовби старий дзвін на ратуші.

Її розтирали чимось теплим, гріли, напували, потім знову розтирали, потім знову…

— Де Фона? — спохопилась Розе, коли горіння в тілі стало відступати.

— Нагорі. Не хоче виходити. — Сусідка похитала головою, наче тільки це й уміла робити.

— Я до неї. — Розе підвелась, і їй здалося, що все тіло її легке і дзвінке.

Нагорі було темно. Фона сиділа на ліжку в кутку, обіймала себе за коліна і навіть не плакала.

— Фоно, Персі втопилася, — сказала Розе тихо. Їй здавалося, що всередині неї все рветься на клапті, тому треба негайно сказати це — поки вона ще може говорити.

— Ні. — Сестра хитнулась, і її біле волосся розметалось у всі боки.

— Я бачила. Вона зайшла в річку. У мене чоботи.

— Ні, ти не розумієш, Розе. Ні. — Фона раптом розсміялась і подивилась просто на неї. — Персі не померла. Я чую її тут. — Вона погладила себе по голові й шепнула: — Вона в мені, Розе. Вона каже, що так ліпше. Що тепер ми цілісні.

— Що ти верзеш? — Розе сіла біля сестри і простягла до неї руку, щоб перевірити температуру.

— Персі-Фона. Ми тепер разом. Тільки Персі думає, що вона — це я. Але я — це я. А вона — це вона. Але вона згадає, правда-правда. — Фона з ентузіазмом закивала. — Ну що ти дивишся на мене, Прозерпіно?

— Персі говорила і зі мною, — пригадала Розе, відчуваючи всередині пекельний жар, і спитала: — Хто такий Аїд? Я маю знайти його. Я маю знищити його. Для Персі.

Паперові літачки виривалися з вікна, описували довгу дугу і губилися світлими краплями десь серед дерев. Гессі запускала їх одного за одним.

Пусті сторінки зблискували чистотою. Тепер їх наповнять вітер, промені сонця і, можливо, дощові краплі. І вони будуть частинами історії цілого світу, історії зі світла і барв, котрим не треба літер. Вони будуть нескінченною історією. Бо всі ми — пісня на вітрі…

Наступний літачок зблиснув, повільно-повільно опустився і завмер серед трави.

— Гестіє Амаліє, ми вже йдемо!

Гессі наділа капелюшок із широкими крисами, котрий мав хоч трохи захищати від спеки.

— Ох, тільки не кажи, що це тобі потрібне й у поїздці! — Матінка показала довгим пальцем на сумку від камери.

Гессі стенула плечима. Вона й сама не була певна. І відтягувала момент, коли доведеться дізнатись відповідь.

Літні канікули подобались Гессі надзвичайно. Вона геть забула про свої сумніви щодо камери, коли побачила світло-блакитну смужку моря у вікна поїзда. Блакитний колір досі викликав у ній трохи смутку, проте вона намагалася перетворити ці спогади на світлі. Адже блакитноокий був до неї добрим. І якщо вірити неймовірній історії Аїдена, то в брата зараз усе більш-менш непогано.

Узбережжя Анадалі зустріло їх сонцем. Батько зняв на кілька тижнів прегарний білий будиночок зовсім поряд із морем, і Гессі могла зустрічати ранки, вдивляючись у бірюзу обрію та вдихаючи повітря, налите солоним присмаком. Ще з ними поїхали пані Катаніка та Лаллі, тож матінка мала хорошу компанію для прогулянок і тривалих розмов.

Проте Генріці літні канікули не подобались анітрохи. Вона блідла, зітхала, мліла, сумно дивилася за вікно, знову зітхала, тоді червоніла, ходила на прогулянки сама-самісінька і довго-довго розчісувала коси новим гребенем з красивою різьбою, котрий узявся в неї невідомо звідки. Гессі знала, де це «невідомо».

— Генрі, нам не так і довго тут відпочивати, — зауважила дівчина якось уранці.

Проте сестра закотила очі та приклала руку до чола.

— Ох, ти не розумієш, яка це мука! — Голос її звучав так сумно, що Гессі навіть відчула слабкий докір сумління, адже вона справді не може збагнути, яка то мука.

Вона, звичайно, іноді замислювалась над тим, як справи у блакитноокого, проте його відсутність не примушувала її почуватися ані слабкою, ані хворою. Проте, замість очікувати на зустріч із Дарріном, Гессі за звичкою вишукувала в юрбі блакитні очі.

— Не розумію, — погодилась вона. — Але ж, Генрі, не можна так ціле літо сидіти й зітхати.

— Можна! — затялась Генріка. — Коли ж я так страждаю і не можу більше нічого з цим вдіяти, то що залишається?

Гессі зітхнула й собі. Вона згадала