Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

сталося?» — подумав він. Це було по-справжньому важливо, бо Джина стала першою людиною, яку він убив просто для власного задоволення відтоді, як він задушив оту дівчину в причепі майже двадцять років тому.

А тепер він убив із тієї ж самої причини й Міке. Зовсім не заради грошей, ні.

У його свідомості щось мінялося.

То було як світло, що просочується попід дверима. І він міг або відчинити їх та постати перед сліпучо-яскравим блиском, або хряснути дверима й кинутися навтьоки.

Забібікали автомобільні сигнали, й Анрі побачив, що їхнє таксі нарешті виповзло на перехрестя Ру де Пірамід та Ру де Ріволі — і знову застрягло. Щоб зекономити пальне, водій вимкнув кондиціонер і відкрив вікна.

Розлючений Анрі нахилився й постукав у перегородку.

Водій відірвався від свого мобільного й пояснив Анрі, що вулиця забита через те, що кортеж французького президента якраз виїжджає з Єлисейського палацу й вирушає до Національної Асамблеї.

— Нічим не можу зарадити, мсьє. Ми зв'язані по руках і ногах. Заспокойтеся.

— А скільки доведеться чекати?

— Може, іще хвилин п'ятнадцять. Звідки мені знати?

Давно Анрі не був такий розлючений на самого себе. То була дурість — поїздка до Парижа як іронічна післямова до вбивства Джини. Не тільки дурість, а й самовдоволене потурання власним примхам, ба навіть самовбивче потурання. «Невже це дійсно так? Невже мені справді хочеться, щоб мене спіймали саме зараз?» — подумав він.

Анрі споглядав вулицю крізь вікно з опущеним склом, з нетерпінням чекаючи, поки проїде кортеж оцього сміховинного політичного блазня — як зненацька почув вигуки та вибухи сміху, що донеслися з ресторанчику на розі.

Він поглянув у той бік.

Якийсь чоловік у блакитній спортивній куртці, рожевій футболці та штанях хакі, явно американець, нарочито комічно вклонився молодій жінці в блакитній жакетці. Люди в надвірному ресторанчику заплескали в долоні, а коли Анрі придивився пильніше — то аж похолов. Цей чоловік здався йому знайомим.

Він не повірив своїм очам. Йому захотілося спитати водія: «Вам видно отой ресторан? Скажіть, а то дійсно Бен Гокінс та Аманда Діас? Бо мені здається, що в мене поїхала стріха».

У цей момент Гокінс підняв догори металевий стільчик, крутнув його в повітрі, поставив униз і всівся на нього обличчям до вулиці. В Анрі відпали останні сумніви. То був Бен. Коли Анрі перевіряв востаннє, Гокінс та його краля були в Лос-Анджелесі.

Анрі моментально повернувся подумки до того суботнього вечора, коли він убив Джину. Він відіслав відео Вену, але не перевірив GPS-датчик. І зробив це лише через два дні.

«Невже Бен здогадався й викинув мікрочіп?»

На якусь мить свідомість Анрі пронизало щось абсолютно для нього нове. То був страх. Він перелякався, що стає незграбним та вайлуватим, втрачає свою важко набуту дисципліну, втрачає таку необхідну хватку. А цього не можна було допускати.

І він цього більше ніколи не допустить.

Анрі гаркнув на водія і сказав, що чекати більше не може. Всунувши йому в руку пачку купюр, він схопив свою торбу, валізу й вийшов прямо на вулицю.

Пройшовши поміж автомобілями, він зробив крюк і повернувся, але вже на тротуар. А потім швидко пірнув під альков між вітринами двох магазинів за якихось десять ярдів від вуличного ресторанчику.

З калатаючим серцем спостерігав Анрі, як Вен та Аманда вийшли з-за столика і, взявшись за руки, рушили на схід по Ру де Ріволі.

Коли вони відійшли достатньо далеко, Анрі прилаштувався позаду, намагаючись не випускати їх із виду, аж поки парочка не дійшла до «Зеленої мавпи» — невеличкого готелю на Пляс Андре Мальро.

Коли Аманда й Вен зникли всередині, Анрі увійшов до готельного бару «Жак Амерікен», прилеглого до вестибюля. І замовив віскі бармену, який активно підбивав клинці до якоїсь брюнетки з довгастим, як у коняки, обличчям.

Посьорбуючи віскі, Анрі спостерігав за вестибюлем через заднє дзеркало бару. Побачивши, що Вен зійшов униз, Анрі крутнувся на стільчику і став дивитися, як він віддає ключ консьєржу.

А потім занотував у своїй пам'яті номер під гачком, на якому повис ключ.

Розділ 106

Було вже пів на дев'яту, коли я добрався до Вандомської площі, величезного майдану з чотирма смугами руху й високим бронзовим пам'ятником Наполеонові Бонапарту в центрі. На західному боці майдану розташована вулиця Ру Сен-Оноре — купівельний рай для багатіїв, а на протилежному боці — фантастична («впасти й не встати») споруда готелю «Рітц» у стилі французької готики: уся із золотаво-жовтого каменю та зi світними серпуватими навісами над вхідними дверима.

Увійшовши крізь обертальні двері до вестибюля, я став на червоний килим і витріщився на багато забарвлені дивани, на люстри, що кидали м'яке світло на масляні полотна, та на радісні обличчя відвідувачів.

Знайшовши в алькові внутрішній телефон, я попросив оператора з'єднати мене з Анрі Бенуа. Моє серце почало відбивати секунди. Невдовзі оператор озвався і сказав, що мсьє Бенуа має прибути, але ще не зареєструвався. Може, я хочу залишити якесь повідомлення?

— Я передзвоню, дякую, — відповів я.

Я мав рацію. Я вгадав.

Анрі був у Парижі. Принаймні невдовзі прибуде. І зупиниться в готелі «Рітц».

Коли я поклав слухавку, на мене хвилею накотилася лють — я подумав про всіх тих невинних людей, що їх убив Анрі Бенуа. Я подумав про Левона й Барбару і про ті задушливі дні й ночі, які я провів на ланцюгу в причепі, сидячи лицем до лиця із психом-убивцею.

А потім я пригадав про погрозу Анрі вбити Аманду.

Сівши в кутку так, щоб мені було видно двері, я сховав обличчя за розворотом старого примірника «Інтернешнл геральд триб'юн» і подумав — це те саме, що сидіти в засідці в патрульній машині, за винятком кави