Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

консенсус у німецькому уряді, хоч його план і не був особливо на часі. Східне Міністерство, що мало у своєму управлінні цивільну окупаційну владу, встановлену у вересні, виходило з думки, що євреїв буде усунено. Спільник Міністерства Альфред Розенберг у листопаді говорив про «біологічне викорінення єврейства з Європи.» Шляхом до цього викорінення мало стати заслання євреїв за Уральські гори, східну границю Європи. Але на листопад 1941 року Гайдриховій візії поневолення і депортації додалося певної неясності, оскільки Німеччина не знищила Радянський Союз, а величезну більшість його земель і далі контролював Сталін[380].

Поки Гайдрих у Берліні укладав бюрократичні плани, найуміліше практичні й престижні складники з утопічного мислення Гітлера видобув Гімлер. Із «плану голоду» він запозичив категорії надлишкового населення й дармоїдів, і запропонував євреїв на місце людей, за чий кошт можна було зекономити на калоріях. Із блискавичної перемоги він вилучив чотири айнзацгрупи. їхнє завдання полягало в знищенні представників радянських еліт, щоб прискорити падіння Радянського Союзу. Убивства євреїв як таких не були їхньою першочерговою місією. Коли почалося вторгнення, айнзацгрупи не отримували такого наказу, та й чисельність їхня була надто низькою. Однак вони мали досвід винищення цивільних, могли почерпнути допомогу в місцевого населення і могли отримати зміцнення. З Генерального плану «Ост» Гімлер запозичив батальйони Поліції порядку і тисячі місцевих колаборантів, чиє попереднє завдання передбачало надання допомоги в контролюванні завойованого Радянського Союзу. Натомість вони стали джерелом кадрів, що дозволило німцям з серпня 1941 року здійснювати справді масові розстріли євреїв. За підтримки Вермахту та його Польової поліції ці установи дозволили німцям до кінця року замордувати близько мільйона євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа[381].

Гімлер досяг успіху, тому що розумів крайнощі нацистських утопій, які бурлили в голові Гітлера, поки Гітлерова воля натикалася на знавіснілий опір з боку зовнішнього світу. Гімлер радикалізував «остаточне розв’язання», посунувши його в часі з повоєнного періоду на власне період війни і продемонструвавши (після невдачі чотирьох попередніх планів депортацій) його здійснення — шляхом масових розстрілів єврейських цивільних. Його престиж не похитнули невдачі блискавичної перемоги і «плану голоду», відповідальність за які лежала на плечах Вермахту й органів економічного планування. Переносячи «остаточне розв’язання» у сферу здійсненного, Гімлер не переставав плекати мрію Генерального плану «Ост» про Гітлерів «Едемський сад». Він і далі наказував переглядати цей план і влаштував експериментальну депортацію в Люблінському районі Генерал-губернаторства. За кожної нагоди він закликав Гітлера зрівнювати міста із землею[382].

Улітку та восени 1941 року Гімлер знехтував неможливим, обміркував пріоритети і здійснив здійсненне: вбивства євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа, в окупованій східній Польщі, Балтійських державах і Радянському Союзі. Завдяки здійсненню нацистської доктрини в ті місяці, коли німецька влада зіткнулася з труднощами, Гімлер та СС добилися переваги над цивільною та військовою владою в окупованому Радянському Союзі й Німецькій імперії. За словами Гімлера, «Схід належить СС»[383].

Ще зовсім донедавна Схід належав НКВД. Одна з таємниць Гімлерового успіху полягала в тому, що він спромігся експлуатувати спадщину радянської влади там, де цю кладу було встановлено найнедавніше.

На перших землях, що до них дійшли німецькі солдати в плині операції «Барбароса», вони були другими окупантами цієї війни. Першими німецькими набутками влітку 1941 року стали землі, що їх німці віддали СРСР за договором про кордони і дружбу від вересня 1939 року: колишня східна Польща, Литва, Латвія та Естонія, що їх у міжчассі анексував Радянський Союз. Іншими словами, німецькі війська при здійсненні операції «Барбароса» найперше прийшли на ті землі, що до 1939 чи 1940 року були незалежними державами, і лише після цього стали частинами довоєнного Радянського Союзу. Тим часом румунські союзники німців завоювали території, що їх у 1940 році програли Радянському Союзові[384].

Ця подвійна окупація — спершу радянська, а тоді німецька — додала досвідові мешканців цих земель ще більше складності й небезпеки. Одна окупація може розколоти суспільство на багато поколінь; подвійна ж несе з собою ще більше болю. Вона створювала невідомі на Заході ризики й спокуси. Відхід одного чужоземного правителя означав лише прибуття іншого. Коли відступали чужі війська, людям доводилося рахуватися не з миром, а з політикою наступного окупанта. З приходом нового окупанта їм треба було давати собі раду з наслідками власних попередніх зобов’язань, за окупанта старого, або приймати рішення за однієї окупації, водночас очікуючи іншої. Для різних груп такі зміни мали різне значення. Так, неєврейське населення Литви могло пережити відхід комуністів у 1941 році як визволення; євреї ж не могли так сприймати прихід німців.

Коли в кінці червня 1941 року прибули німецькі війська, Литва вже пережила дві великі переміни. Ще незалежною державою вона виявилася бенефіціаркою пакту Молотова-Рібентропа від серпня 1939 року. Договір про кордони і дружбу від вересня 1939 року віддавав Литву Радянському Союзові, але литовці не могли про це знати. Натомість литовський провід того місяця побачив щось інше: нацистська Німеччина і Радянський Союз знищили Польщу, яка впродовж міжвоєнного періоду була супротивницею Литви. Литовський уряд вважав міжвоєнне польське місто Вільнюс своєю столицею. У вересні 1939 року, не вдаючись до бойових дій, Литва отримала польські землі. У жовтні 1939 року Радянський Союз віддав Литві Вільнюс і навколишні райони (2 750 квадратних миль, 457 500 осіб). Ціною Вільнюса та інших колись польських земель постало право на розташування на території Литви радянських солдатів[385].

Відтак — за якісь півроку після збільшення Литви стараннями Сталіна — країну завоювали радянські доброчинці. У червні 1940 року Сталін захопив контроль над Литвою та іншими Балтійськими державами, Латвією та Естонією, і похапцем інкорпорував їх у Радянський Союз. Після цієї анексії, радянські владці депортували з Литви близько 21 тисячі осіб, зокрема й багатьох представників еліти. Серед тисяч виселенців опинилися прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Литви. Частина політичних і військових очільників Уникнули ҐУЛАҐу завдяки втечі до Німеччини. Часто це були люди із давнішими зв’язками в Берліні. Німці серед литовських емігрантів надавали перевагу націоналістам правого крила і вишколили частину їх для участі у вторгненні в Радянський Союз[386].

Отож, коли в червні 1941 року німці напали на Радянський Союз, Литва займала унікальне становище. Вона скористала з пакту Молотова-Рібентропа, тоді її завоював СРСР; тепер її завоюють німці. Після року безжальної радянської окупації численні литовці вітали такі зміни, та небагато серед них було литовських євреїв.