Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

на численних художніх ілюстраціях. Це аматорство, крім того, це просто неефективно. Фахівець завжди вдарятиме знизу — шлях до чоловічого серця пролягає через шлунок.

Він завів руку трохи назад і завмер...

Нізвідки перед його обличчям з’явилася клепсидра, що світилася блідо-синім світлом.

— ЛОРД РОБЕРТ СЕЛАЧИЙ? — спитав голос у його вухах. — ЦЕ ВАШЕ ЖИТТЯ.

Він придивився. Так, справді, на клепсидрі гравіювання з його іменем. Він бачив, як пісок тонкою цівкою висипається в минуле...

Він озирнувся, і одного погляду на постать, задрапійовану в чорну мантію, вистачило, щоби кинутися навтьоки.

Його учень уже вирвався на сто ярдів уперед і прискорювався.

— Перепрошую? Хто тут?

Сюзен сховала клепсидру під мантію й скинула капюшон.

З-за рогу вийшов Паді.

— Ти?

— Так, я, — сказала Сюзен.

Паді наблизився до неї на крок.

— Ти знову зникнеш, як минулого разу?

— Ні. Правду кажучи, я щойно твоє життя врятувала.

Паді окинув поглядом безлюдну темну вулицю.

— Від чого?

Сюзен нахилилася й підняла з землі чорнений ніж.

— Від цього, — підказала вона.

— Розумію, я вже питав, але хто ти така? Ти ж не моя хрещена-фея, правда?

— Мабуть, для цього я мала б бути дещо старшою, — сказала Сюзен і відступила. — Можливо, я навіть значно приємніша. Слухай, я не можу тобі нічого більше сказати. Ти навіть бачити мене не повинен. Мене не повинно тут бути. І тебе...

— Ти ж мені не казатимеш, що мушу більше не грати? — розлючено спитав Паді. — Бо я гратиму! Я музикант! Коли не гратиму, ким я буду? Це все одно, що померти! Розумієш? Музика — моє життя!

Він наблизився на кілька кроків.

— Нащо ти переслідуєш мене? Асфальт попереджав про таких дівчат, як ти!

— Що за нісенітниці ти верзеш про «таких дівчат, як я»?

Це трохи втихомирило Паді, але не остаточно.

— Вони переслідують акторів і музикантів через весь цей, ну, знаєш, гламур і таке інше...

— Гламур? Смердюча підвода й шинок, де все пахне капустою?

Паді нервово здійняв руки.

— Слухай, — сказав він, — у мене все добре. Я працюю, люди мене слухають... Мені не потрібна більше твоя допомога, ясно? Мені й без того є чим перейматися, тому в життя моє більше не лізь...

Було чути, як хтось біжить до них. Із темряви вибіг Асфальт, а за ним і решта гурту.

— Гітара верещала й плакала, з вами все добре? — спитав Асфальт.

— Краще в неї спитай, — пробурмотів Паді.

Усі троє дивилися просто на Сюзен.

— У кого «в неї»? — спитав Бескид.

— Вона просто перед вами.

Толоз помахав у повітрі кострубатою рукою, ледве не зачепивши Сюзен.

— Це, мабуть, та капуста на нього так подіяла, — сказав Бескид Асфальтові.

Сюзен тихо відступила у темряву.

— Вона ж просто перед вами! Але вже йде, хіба ви не бачите?

— Ага, ага, — сказав Толоз, беручи Паді під руку.

— Вона йде геть, і грець із нею, тому ходімо назад...

— Вона на коня сідає!

— Так, так, на великого чорного коня...

— Він білий, телепню!

Сліди копит на землі пожевріли якусь мить і згасли.

— І він зник!

Учасники «Гурту, що качає» дивилися в темряву.

— Ага, бачу, шо зник, — сказав Бескид. — Оце такий на вигляд кінь, якого нема, точно.

— Так, саме такий на вигляд кінь, який зник, — обережно сказав Асфальт.

— Ніхто з вас її не бачив? — спитав Паді, коли вони обережно вели його попід руки крізь передсвітанкову сірість.

— Я чув, що іноді музикантів — справжніх, дуже добрих музикантів — супроводжують напівголі дівчата, яких звуть музами, — сказав Толоз.

— Як Калейдоскопа, — додав Бескид.

— Ми їх звемо не музами, — всміхаючись сказав Асфальт. — Я ж розповідав, що як працював з Берті Баладником і Його відірваними Трубабурами, то весь час за ним натовпи дівчат вешталися...

— Просто дивовижно, з чого іноді виростають цілі легенди, якщо задуматися, — сказав Толоз. — Але ходімо вже, друже мій.

— Вона була там, — наполягав Паді. — Була.

— Калейдоскопа? — спитав Асфальт. — Бескиде, ти певен, що саме так її звати?

— Та в книжці колись читав. Калейдоскопа. Точно вам кажу. Чи типу того.

— Вона там була, — повторив Паді.

Крук мирно хропів на черепі, рахуючи уві сні мертвих овечок.

Смерть Щурів проліз крізь віконце над дверями, зістрибнув на величезну опливлу свічку, а з неї — на стіл, упавши на всі чотири кінцівки.

Крук розплющив одне око.

— О, це ти...

Раптом на його нозі зімкнулися пазурі, і Смерть Щурів стягнув його з черепа у нескінченний простір.

Наступний день приніс нові капустяно-польові краєвиди, хоча й дещо видозмінені.

— Ого, цікаво, — промовив Толоз.

— Шо саме? — поцікавився Бескид.

— Там поле з бобами.

Вони проводжали бобове поле поглядами, доки воно не зникло з поля зору.

— Але як все-таки мило, що ті люди надавали нам із собою їжі, — сказав Асфальт. — Капусти нам тепер не бракуватиме, еге ж?

— Ох, помовч, — ліниво визвірився Толоз, а тоді розвернувся до Паді, який сидів, вклавши підборіддя на руки, й сказав, — а ти не сумуй, скоро вже Псевдополь.

— Добре, — промовив Паді так, ніби був думками десь далеко.

Толоз перебрався вперед і дав Бескидові знак трохи нахилитися.

— Помітив, який він тихий весь час? — пошепки спитав він троля.

— Ага. Як гадаєш, вони встигнуть до нашого повернення?

— В Анк-Морпорку все можливо, — упевнено сказав Толоз. — Я, мабуть, в усі двері на вулиці Вправних ремісників постукав. Двадцять п’ять доларів!

— Хто б казав. Це ж не твій зуб закласти довелося.

Обоє озирнулися на гітариста. Той тупо дивився на безкраї поля.

— Вона була там, — бурмотів Паді.

Пір’їни опадали долу, виписуючи спіралі.

— Нащо було отак? — спитав крук, тріпочучи крилами. — Можна ж було попросити.

— ПИСК.

— Добре, але наступного разу проси перед тим, а не після. — Крук набундючився й оглянув яскравий пейзаж під чорним небом. — То це тут він живе? Ти часом свою посаду зі Смертю Круків не поєднуєш?

— ПИСК.

— Форма не важить. Зрештою, череп у тебе теж гостроносий. Чого