Роберт Майкл Баллантайн - Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн

план дій, перш ніж Тараро довідається, що ми на острові. Але ми ризикуємо попасти у ворожі руки; тоді нам буде непереливки, а може, нас і…

— Живцем засмажать і з'їдять, — підказав Пітер. — Чого ж ти замовк, Джеку? Ти ж запевняв, що треба сміливо дивитися небезпеці в обличчя!

— Атож, може статись і так. Чи ти зважишся піти на такий ризик?

— Я вже давно на все зважився й підготувався до найгіршого! — вигукнув Пітер, засунувши руки в кишені штанів і міряючи палубу кроками. — Казати правду, мені не віриться, що Тараро такий невдячний. Невже він може нас з'їсти? Я певен, що він залюбки вдовольнить будь-яке наше прохання. Отож що швидше ми почнемо свого домагатися, то краще.

Проте, як показало майбутнє, Пітер аж надто переоцінив дикунову вдячність.

Шхуна повернулася проти вітру, і, виписавши широку дугу, ми підпливли перед заходом сонця до південного берега Манго й стали в дрейф за кораловим рифом. Тут ми зачекали пірогу, яку тубільці негайно спустили на воду. За мить вона підійшла до шхуни, на борт завітав лагідної вдачі тубілець, років десь сорока, і, скинувши солом'яного бриля, низько вклонився. На ньому було пристойне вбрання європейського крою; він підступив до Джека, потиснув йому руку й мовив:

— Добридень, джентльмени. Ми раді бачити вас у Манго. Ласкаво просимо.

Джек привітався з ним і сказав:

— То це ви, мабуть, той тубільний учитель, про якого мені довелося чувати?

— Так, я маю щастя бути тутешнім учителем.

— Саме вас я й хотів бачити, — відмовив Джек. — Отож мені поталанило. Ходімте, друже, в каюту та вип'ємо по склянці вина. Мені конче треба з вами побалакати. Мої підлеглі, — додав він, показуючи на нас із Пітером, — привітають ваших людей.

— Дякую, — мовив учитель, простуючи за Джеком у каюту, — але я не вживаю ані вина, ані інших міцних напоїв.

— Ну що ж, тоді у нас є доволі води, а може, галет скуштуєте?

— Слово честі, це вже нахабство! — вигукнув Пітер. — Які ми в біса підлеглі? Та коли він охрестив нас підлеглими, то давай якнайпривітніше зустрінемо темношкірих гостей. Агов, хлопці! — крикнув він до півдесятка тубільців, що стояли на палубі, здивовано озираючись довкола. — Ось призволяйтеся.

І Пітер подав їм тацю потрошених галет та цеберко води. По тому він застромив руки в кишені й почав походжати палубою, задерши носа й гучно насвистуючи.

Десь за півгодини Джек з учителем вийшли на палубу; учитель попрощався з нами, сів у пірогу, й тубільці повеслували до берега. Коли вони відпливли, Пітер підступив до Джека, віддав честь і запитав:

— Ну, капітане, чи ви скажете що-небудь своїм підлеглим?

— Атож, — сказав Джек. — Поверніть шхуну, пильнуйте стерна й припніть язики, доки я проведу її крізь пролам у рифі. Учитель — а він видається мені гарним хлопцем — каже, Що там досить глибоко, і в лагуні біля самісінького берега є зручне місце, де можна кинути кітву.

Поки легенький бриз поволі гнав шхуну до стоянки, Джек пояснив нам, що Аватея й досі живе на острові і Тараро тримає її в ув'язненні.

— До того ж, — провадив Джек, — учитель розповів мені, що бідолашна дівчина закохалася в одного вождя, котрий живе на острові за п'ятдесят миль на південь, і що вона хоче будь-що втекти звідціля. Як бачите, ми прибули саме вчасно. Гадаю, про того вождя ти, Релфе, чував на острові Емо. Крім того, тубільці-погани саме воюють між собою, і післязавтра має бути бойовисько, а Тараро в них за воєводу; отож ми зможемо розпочати з ним переговори тільки наступного дня по тому.

Селище, що біля нього ми об'якорилися, було розташоване в дуже гарному місці, понад невеличкою затокою, за якою починався розкішний ліс, де росли дерева різних південних порід. Ліс той здіймався аж до вершини кряжа, що правив за кордон між цим племенем і володіннями сусіднього вождя-поганина.

Селище розляглося на широкому пологому схилі. Хати стояли за кількасот ярдів од берега й були відокремлені од сліпучого моря пишним листям здорових барінгтоній та інших дерев, що облямовували узбережжя в кілька рядів. Завдовжки селище було десь із милю, і збудовано його по рівній лінії: посередині проходила широка дорога, а обабіч неї росли пишноверхі дерева, що їхні гожі ніжні квіти милували очі й надавали ще більших чарів навколишньому краєвидові. Хатки тубільців стояли під цими деревами, скрізь панував лад, перед кожною хаткою зеленів дбайливо доглянутий садок, а доріжки були посипані білою й чорною рінню.

Двері й рами вікон були пофарбовані чорною фарбою, яку добували з свічкових горіхів, а подекуди червінькою, що дуже гарно вирізнялася на тлі стін із яскраво-білого коралового каменю. Увесь той куточок дихав спокоєм і щастям; тож коли ми кинули кітву неподалік од коралової пристані, я мимоволі порівняв його з убогим селищем на острові Емо, де мені довелося бути свідком жахливих подій.

Невдовзі ми підпливли човном до берега, де нас щиро привітав учитель із своєю дружиною. Вона була теж тубілка, вбрана у просту сукню й солом'яний брилик. На березі скупчилися сотні тубільців. Деякі чоловіки мали семиряги, схожі на пончо,[12] а ноги їм були голі, інші вдягли тільки недоладно зшиті штани, а на голови нап'яли брилі з краму й соломи. І чоловічий, і жіночий одяг здебільшого був смішний, бо тубільці дуже невдало наслідували європейський крій, але всі вони мали хоч і поганеньке, але пристойне вбрання. Вочевидь, вони щиро нам зраділи і, коли вчитель повів нас до своєї господи, пішли слідом юрбою. Нас пригостили якнайдобрішими стравами: смаженим поросям і всілякими овочами, що росли на цьому острові. Проте нам вельми заважали пацюки: вони ганяли по хаті, наче в себе вдома. Коли ми сиділи за столом, один пацюк видерся по скатертині біля Пітерового ліктя, Пітер скинув його додолу, затопив йому ножем у писок і вигукнув:

— Слухайте-но, містере вчителю! Чому ви не наставите на них пасток?