Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік

Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва — не принадна оранжерея й що краса її — підступна й небезпечна.

З усіх боків мандрівників обступили непролазні хащі. Все частіше доводилося звертатись до гострих мачете, щоб прорубати собі дорогу. Тумаяуа ішов першим і прокладав шлях. Він швидко навчив своїх друзів користуватись цим знаряддям. Проте змагатися з ним у вправності не міг ніхто.

Задуха стояла нестерпна. Мокра одежа липла до тіла. Мучила спрага. В баклажках майже не лишилось води, і доводилось заощаджувати кожну краплину. Тумаяуа попередив, що до селища людей арекуна не буде жодного струмка, жодного джерельця.

— Хочеться пити, — ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.

Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індіянин упав навколішки і всім тілом подався вперед:

— На, пий! — закричав радісно.

Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.

— Хороша. Пий!

Олесеві пальці обережно торкнулись ніжних оксамитових пелюсток. Хіба можна пити квітку? Тумаяуа підніс квітку до рота.

— Орхідея! — здогадався Бунч. — На дні її завжди є досить ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.

Квітка пішла по руках. Тим часом індіянин знайшов ще кілька орхідей. Люди хоч і не досхочу, але все ж угамували спрагу. У всіх піднявся настрій. Невеличкий загін рушив далі.

І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.

Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани.

Зачекав Олеся.

— Важко тобі, сину?

Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.

Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.

Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду? їх застерігав Себастьян Олів’єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів’єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.

Професор кинув короткий погляд на індіянина. “Мій батько — могутній вождь Палехо!” — згадались Крутоярові слова провідника. Так, влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.

Такий хід думок трошки звеселив професора. Він ще з більшим завзяттям заходився рубати плетиво ліан. Піт заливає йому очі. Його мачете спалахує, ніби маленька блискавка. Швидше б вирватись на простір! Побачити б сонце! Хай палюче, нестерпно яскраве, але сонце… і вітер у груди. Або щоб линув рясний прохолодний дощ!..

— Обережно! Гаддя! — кричить десь попереду Тумаяуа різким гортанним голосом.

Бридкі потвори звисають з дерев і погрозливо повертають голови до мандрівників. Чи кинуться вони на людей? І як захищатись од них? Єдиний захист — мачете, але чи оборонять два мачете від цілої зграї?

Нарешті гаддя позаду. Але мандрівники інстинктивно тиснуться один до одного. В очах — тривога. В ході — обережність. Чого тут тільки не зустрінеш, у цьому лісі!

Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони, сумчасті пацюки, болотні курочки й строкаті ящірки шастають з-під самих його ніг.

— Швидше б вийти з цього лісу! — стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу.

— Небагато вже лишилось, мій хлопчику, — втішає його Бунч. — Скоро дістанемось до індіянського селища і добре спочинемо.

Ішли ще з підгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув у обличчя. Ліс лишився позаду.

Вдалині забовваніли конусоподібні будівлі. Це було селище людей арекуна.

Назустріч загонові, здіймаючи легку дуряву, летіла ватага голих дітлахів.

В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники простували до хижі вождя.

Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індіяни. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінцям, після чого ті приєднувались до гурту.

— Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр. — Мене не кидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.

Бунч теж помітив, що індіяни кидали на них підозрілі, а то й просто ворожі погляди.

Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індіяни сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.

Тумаяуа крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індіян начебто не обходив його.

Натовп вийшов на просторий майданчик, до великої хижі вождя. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, покрівля — з пальмового листя.

На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індіянин із трьома пишними папуговими перами у волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.

Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було таке ж видовжене лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражавшого зріст. Касік, як