Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік

не втомлюється і ця безугавна гра в довгої лози з ліанами й гілками наче завдає йому втіхи. На його обличчі немає й сліду виснаження, тупої байдужості. Навпаки, він увесь час жадібно вбирає в себе гру навколишніх барв, він ловить якісь таємні голоси пущі, він радіє незбагненно-прекрасним звукам. Кожен порух, кожен жест його гнучкого, бронзового, лискучого тіла немов пройнятий веселою безтурботністю. Зрідка він спиняється, впевнено, твердо, несподівано, і тоді вся його Істота кам’яніє, зливається з сельвою. Вже не розрізнити ні рук його, ні обрисів голови, ні всієї високої, гінкої постаті. Він розтанув у каламутно-зеленому потоці сельви, у вічному потоці століть. Маленька душа древнього воїна ніби ввібрала в себе всі звуки і всі шерехи сельви, напружилась, гаряче тремтить в чеканні. Очі індіянина рівно і владно дивляться в холодну пітьму. Шукають чогось у глибині нетрів.

— Якщо сеньйори бажають, — каже Тумаяуа, — я покажу сеньйорам печеру з таємничими знаками.

— Далеко звідси?

— Тумаяуа не поведе сеньйорів у болота, Тумаяуа добре знає дорогу.

Він повертає праворуч, просто в зелений мур, в густу вологу пітьму, розриває тесаком сітку ліан і виходить на невеличку галявину — глибоке озерце поміж врунистими берегами лісу. Йому не терпиться, тіло його вихоплюється на осоння, зблискує матово і зникає в рудій, круто спадаючій стіні.

— Прошу сеньйорів сюди! — знову з’являється його широке, вилицювате обличчя і ледь розкосі очі під чорним, рівно підрізаним волоссям.

Це і є печера. Темний тунель, заплетений зеленню, веде кудись у незбагненні прірви, під ногами чується холодок кам’яних плит, на стінах — вологість. Тумаяуа засвічує ліхтарик, і темінь вогко осідає по кутках. Стелі не видно, стіни волохатяться примарною пітьмою, тиша неймовірна, кам’яна тиша.

Кружальце світла біжить під ногами, впирається в якусь грубо тесану брилу, тремтить на ній, як перелякане звірятко. Біля нього сідає другий промінчик, третій, і ось уже всі бачать, як під темними світляками проступають ледь вловимі букви, викарбувані на камені.

— Та тут цілий заповіт! — промовляє Крутояр із затамованою радістю.

Самсонов сміється. Справжнє послання венеріанських гостей до своїх майбутніх спадкоємців. Пальці географа пожадливо обмацують кожен виступ, кожну заглибнику на кам’яній сторінці древнього манускрипта. Всі зібралися біля нього, важко дихають, насторожено ждуть.

— Це латинське письмо, — констатує Крутояр. — Але розібрати його майже неможливо.

Теплі зайчата світла сполохано стрибають з каменя на стелю, на стіни, на долівку, шукають там затишку і знову повертаються до кам’яного манускрипта.

— Місіонерський скит? Як ви гадаєте, Василю Івановичу? — цікавиться Бунч.

— Не думаю, — розмірковує вголос Крутояр. — Місіонери вибирали собі пристойніші й затишнішІ місця. Мабуть, ми натрапили на стоянку якогось древнього індіянського племені, що вже засвоїло іспанську “культуру”. — Професор повертається до провідника. — Тумаяуа, ти не знаєш, які люди були в цій печері?

— Тумаяуа не знає цих людей, — озивається індіянин з мороку, де він стоїть увесь час нерушно й німо, не втручаючись у розмову білих сеньйорів.

- І твої воїни ніколи не заходили в печеру?

— Люди арекуна перші відкрили її. Великий вождь Палехо забрав усе, що належало йому по праву розподілу здобичі.

Он як! Тут була здобич! Що ж тут було, що забрав собі великий вождь Палехо? Цікаво, дуже цікаво!

Тумаяуа розповідає: кам’яні стріли, сокири, списи, багато жіночих прикрас.

- І більше нічого? Згадай, Тумаяуа!

Більше він не може пригадати нічого. Адже тоді його ще й на світі не було. Великий вождь Палехо покаже їм усе, коли вони прийдуть до нього в селище. Він завжди показує гостям речі “таємничих духів”.

Знову вони йдуть лісом. Усе важче й важче стає продиратися крізь хащі. Вперта сельва кидає під ноги мандрівникам цілі завали гниючих дерев, накриває їх шапками ліан.

— Гляньте на це дерево, — показав Бунч на чудернацький покручений стовбур. — Це — матамата, черепахове дерево. Все, що ви бачите на ньому, — пишний цвіт і віття з жорстким колючим листям — то паразити.

Олесь у подиві підняв голову. Велич матамати зачарувала його.

Він стояв біля неї, як пігмей біля ноги міфічного Голіафа. Дерево й справді здавалося йому живою істотою.

Юнак підбіг до товстелезного стовбура і вхопився за одну з гнучких ліанових гілок.

— Ой-ой! — закричав він і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю.

З болісним стогоном хлопець навкарачки одповз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.

— Тебе щось вкусило? — кинувся до нього батько.

— Ой, вкусило, ой, болить! — Волав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. — Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.

До нього підбігли всі. Зірвали сорочку.

— Вогняні мурахи, — заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. — Кусюча, але не бійтеся — не смертоносна потвора.

Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамату, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.

— Олесь сам накликав на свою голову біду, — сказав він тоном викладача, який з’ясовує перед студентами важливу наукову проблему. — Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузьок.

Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.

— Чудові екземпляри тропічного царства, — заговорив він, енергійно натираючи маззю Олесеві тіло. — Ненажерливість їх не знає меж. Їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурах. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом…