Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

«інструменти» — кілька надфілів, тонких саморобних відмичок у невеликому целофановому футлярі, котрий Риня носить у внутрішній кишені куртя–ка, підбираю потрібний, приблизно з хвилину мудохаюся з замком, і він підкоряється. Прошу, відчиняю йому дверцята. Ха, сміється бандюк, потім відкриває задні дверцята з боку водія й кличе всіх нас, на сидінні в машині помічаємо великий картонний ящик із шампанським, він роздає нам по пляшці, ми одразу їх відкриваємо й глушимо з горла. Ти бачив, які на Німому штани? — шепоче згодом Риня, на баксів, певно, сто потягнуть.

— Толян, — сміється малий Машталір, — ти шо, заснув?

— Да нє. Пригадалося.

Невдовзі повертається Дефіцит, приносить повний пакет, тут, пацани, водочка, мінералка, плавлені сирки, навіть гарячі пельмені є, я заходив у «Пельменну», один стакан насадив — во, показує гранчак. Біля готелю «Галичина» виїжджаємо на дорогу, що веде до ресторану «Хутір», а далі — до дальнього пляжу. Вечоріє. Оранжеве гаряче сонце ліниво й повільно гасне за густими деревами, котрі з обох боків обступають дорогу. Назустріч нам на шаленій швидкості несеться біла «волга–24–10», набита купою п'яних галасливих дівок, упритул пролітає повз нас, від чого Діма помітно нервує й вибухає матюками. Народішко відтягується, сміється Бодьо. Доїжджаючи до селища Кутківці, несподівано посеред дороги натикаємося на фараона з жезлом, який насилу стоїть на ногах. Бля, вигукує Дефіцит, да він готовий! Молодший сержант махає руками нам услід і, здається, намагається свистіти у свого дурника. Малий Машталір показує йому через заднє вікно «фак» і регоче. Далі їхати стає важче, оскільки з дальнього пляжу цілими купами валять відпочиваючі. Задрали, нервується Дефіцит, не можуть, дебіли, йти по обочині, куди ти, курка, преш! по рогах захотіла? Доїжджаємо до дальнього пляжу. Людей майже нема. Лише дві компанії вдалині під деревами викрикують, сміються й збирають свої речі. Біля самого озера самотньо ходить голий мужик, по кісточки заходить у воду, розмахує руками, наче свариться з уявним ворогом, виходить і заходить знову. Ненормальний, чи шо? — запитую я. Малий Машталір дивиться на незнайомця й починає реготати. Пацани, він дрочить! Бля буду, дрочить! Ахінацея пирскає зі сміху й відвертається. Не звертайте на ідіота увагу, каже Діма й розкладає на капоті машини бухло й закуску. Повітря стає лагідним, з'являється приємний вітер. Будемо пити по–гуцульському, каже Дефіцит, з одного стакана по колу. Він наливає, розвертається до мене й каже: п'ю до тебе. Алюмінієвою виделкою, яку він, певно, також насадив у «Пельменній», бере шматочок плавленого сирка та пельмень, потім наливає мені. П'ю до тебе, дивлюся на Ахінацею, яка праворуч від мене по колу. Компанія, що піддеревами, покидає своє місце й поволі рухається в бік дороги на Дружбу. З того натовпу із радісними криками несподівано вибігає тридцятилітня блондинка в купальнику, а за нею засмаглий чорнявий штемп, він звалює її на пісок за метрів двадцять від нас, і вони певний час цілуються, поки їх не гукають друзі, аби поспішали. Ми випиваємо по першому колу, Дефіцит знову наливає мені. Малий Машталір сміється й знову показує на мужика, цей придурок, здається, валить до нас. Незнайомець справді наближається, ми навіть бачимо, як у нього між ногами гойдається болванка. Ахінацея регоче й відвертається. Йому шо, на, розминає кулаки Бодьо, печінку відбити? Мужик безцеремонно підходить голим до нас, зупиняється біля капоту, на якому стоїть розпочатий снаряд і закуска, уважно й повільно все оглядає, шморгає носом і облизує губи.

— Хлопці, добрий день.

— Шо нада? — запитую в нього.

— Хлопці, хлопці, — говорить він, швидко ковтаючи слова, — а ви знаєте Лисого?

— Знаємо.

— А Остапа?

— Знаємо.

— А Кота?

— Пішов на хуй, — каже йому Дефіцит.

— А кого ви ще знаєте?

— Мужик, іди на хуй, — підходить до нього малий Машталір.

— Ясно, — чухає він голову й булькатими, червоними очима знову розглядає нашу «поляну» на капоті. — А Ісуса?

— Мужик, — починаю я сміятися, — вали звідси.

— Чуєш, пішов на хуй! — гаркає Діма.

— Ясно, — чухає він голову. — На хуй — то на хуй. Ну, я пішов?

— Давай, бомжара, — копає Бодьо його під зад, — сунь звідси!

— Ясно, — каже він таким голосом, ніби нічого не сталося, йде до озера. — А Білого знаєте?

— Він йобнутий, пацани, йобнутий! — говорить Дефіцит.

— З дурки, мабуть, утік, — каже малий Машталір, — зараз їх відпускають.

Випиваємо ще по одній. Ахінацея каже, що хоче відлучитися, йде в кущики. Какати, мабуть, захотіла, каже Дефіцит, і ми пирскаємо від сміху. Ну шо, пацани, привітаємо її з «восьмим березня»? — запитує Діма. Якщо вона захоче, кажу їм, то можна. Ахінацея повертається з кущиків, і ми чомусь одразу замовкаємо, поводимося ніби не так, як раніше. Машталір запитливо дивиться на Дефіцита, а той, аби вона не бачила, кидає маяки йому, тіпа, починай замалажувати. Несподівано Бодьо каже мені, може, підемо купатися? Да, йдемо. Ми роздягаємося, речі кидаємо в машину і валимо до озера. Вечірня вода лагідна, заходимо без остраху, не відчуваємо холоду.

Метрів двадцять ідемо по дну, поки не глибшає. Запливаємо за білий буйок, під яким знаходиться яма. Два роки тому, коли міряв глибину, тут я наступив на обличчя потопельника, й тепер завжди почуваюся неспокійно, коли знаходжуся біля цього місця: таке враження, ніби нога досі відчуває той жахливий доторк. Бодьо пірнає, пливе метрів двадцять за буйок, потім повертається. Будеш? — показує він у бік Ахінацеї. Не знаю, відповідаю йому, вона трохи дивна. Да, і я це помітив, каже він, ще, не дай боже, в неї впаде планка, якщо сіла в машину — значить хоче, да, да, хоче.

Оглядаю берег, але з–за дерев видно лише багажник «трійки». На пляжі ні душі. Ну шо, повертаємося?