Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

мені той усміх. Був-бо занадто «Прістівським», як мовила б тітка Елізабет. Пригнітив мене той усміх!

— Пишеш дотепно і жваво, моя дитино, речення будуєш майстерно і вправно, але я заподіяв би тобі кривду, залишаючи тебе у переконанні, що це дозволяє плекати якісь надії на майбутнє.

Якщо це правда (а може бути правда, бо Дін по-справжньому мудрий і здатен бачити все наскрізь), тоді я не подужаю створити нічого, гідного слави, нічого насправді гарного й вартісного. Неспроможна, не буду спроможна вивершити потужний, видатний твір, бути ж «непоганою новелісткою» для мене замало.

А з Тедді все інакше.

Сьогодні він аж сяяв від радості; я поділила його радість, довідавшись про те, що стало її причиною. У вересні Тедді виставив свої роботи в Шарлоттетауні; пан Люїс з Монреалю купив їх по п’ятдесят доларів за «штуку». Цього з лихвою вистачить, аби прожити в Шрусбері зиму, — значне полегшення для пані Кент! Попри те, вона не зраділа, почувши про успіх сина.

— Ну, тепер тобі здається, що вже незалежний від мене, — промовила вона і розплакалася.

Тедді був приголомшений: таке йому навіть на думку не спадало. Бідолашна пані Кент! Безталанна! Існує якась дивовижна перепона між нею і зовнішнім світом. Давно я не бувала у неї вдома. Тільки раз улітку пішла до неї з тіткою Лаурою (вона дізналася, що пані Кент нездужає). Пані Кент підвелася з ліжка й заговорила з тіткою Лаурою, але до мене й словом не озивалася — тільки поглядала з чудним, тривожним блиском в очах. Лиш як стали прощатися — нарешті промовила:

— Високою виросла. Незабаром ти будеш жінкою, отже, в іншої жінки вкрадеш її сина.

Коли верталися додому, тітка Лаура сказала мені, мовляв, пані Кент завжди була чудною, але стає дедалі чуднішою.

— Люди твердять, вона несповна розуму.

— Мені здається, — мовила я, — у неї хвора душа.

— Емілі, люба, це щось жахливе, такого не можна казати!

— Не можна? Але чому? Тіло і розум можуть бути хворими, правда? Чого ж бо не може хворіти душа? Часом я відчуваю, відчуваю ясно, що пані Кент зазнала в минулому якогось важкого струсу, струсу, який зранив її душу, і ця рана ніколи не загоїться — буде кривавити й кривавити.

Тітка Лаура не відповіла нічого.

Як би я хотіла, щоб пані Кент перестала ненавидіти мене! Болить мені таке ставлення з боку матері Тедді. Чому — не знаю. От Дін не менш близький мені, як Тедді, а мені однаково-однаковісінько, чи люблять мене всі Прісти, разом узяті, чи терпіти не можуть.

19 жовтня 19…

Ільза і ще семеро кандидаток були обрані до Спілки Шкільної Молоді. Я отримала «чорну кульку» — себто відмову. Про це сповістили нас у понеділок.

Знаю, хто приклав до цього руку: Евеліна Блейк. Ніхто інший не голосував би проти мене. Ільза упала в лютість. Подерла на дрібненькі клаптики повідомлення про підсумки голосування й відіслала їх секретареві, вкупі з короткою заявою про відмову від членства у Спілці.

Евеліна зустріла мене сьогодні в гардеробі й запевнила, ніби голосувала за Ільзу й за мене.

— Хіба хтось твердив, що все було інакше? — спитала я, щосили наслідуючи тітку Елізабет.

— Ільза твердить, — відповіла Евеліна. — Дуже нечемно через те зі мною повелася. А хочеш знати, кого я підозрюю у тій «чорній кульці»?

Я поглянула їй просто в вічі.

— Зайве. Я знаю, хто це вчинив, — цього знаття мені досить.

Відтак повернулася на підборах і повагом відійшла.

У Спілці незадоволені результатами виборів. Але припускаю, — хтось висловився в тому дусі, що це непогані ліки на Мурреївську пиху.

Сьогодні новина дійшла до вух тітки Рут, і вона взялася допитуватись, чому саме я отримала «чорну кульку».

5 листопада 19… Місячний Серп

Тітка Лаура і я присвятили нинішнє пообіддя науці маринування корнішонів. Тітка Лаура є навчителькою, я, відповідно, ученицею. Підсумок такий: тітка Елізабет мусила визнати, що не може відрізнити мій маринад від маринаду тітки Лаури.

Вечір був чарівний. Гуляла самотою в саду. Хіба коти мені товаришували. Стоп у присмерку нагадував тигреня. Майк — стрункий, сріблястий, граційний… Стоп знає собі ціну: не водиться аби з ким і забагато ніколи не спілкується. Повітря було таким чистим, аж п’янким. Ходила біля сонячного годинника й почувалася невимовно щасливою. А ще певною — конче певною того, що майбуття належить мені. Минуле ж, без сумніву, є моєю неподільною власністю. Я мала враження, наче мешкаю тут від незапам’ятних часів і є часткою всієї любові, всього існування у Місячному Серпі. Мені здавалося, що житиму вічно, вічно, і край, інакше кажучи — я певна була у своїй невмирущості. Не вірила у безсмертя, а відчувала його.

Підійшов Дін. Опинився коло мене ще до того, як я зауважила його присутність.

— Посміхаєшся, — озвався він. — Люблю спостерігати за жінкою, що посміхається до своїх думок. Це, безумовно, означає невинність її думок і мріянь. Чи гарним видався день, чарівна панно?

— Дуже гарним. А найприємнішим даром цього дня є нинішній вечір. Я така щаслива, Діне, — щаслива вже тим, що живу на світі. Неначе пливу небесним океаном, поміж мільярдів зірок. Жадаю, щоб такий настрій тривав якнайдовше, коли вже не може тривати вічно. Я певна себе, певна свого майбутнього. Не боюся нічого. Не буду почесним гостем на бенкеті життя, буду діяльним учасником свята, братиму участь у творенні його, у приготуванні до учти…

— Як побачив тебе хвилину тому, ти виглядала, ніби ворожка, що ворожить на долю, — сказав Дін. — Знаєш, твоя шкіра — як пелюстки нарциса. Ти можеш прикласти до свого обличчя білу троянду — і витримати це порівняння. Небагато жінок можуть