Марина та Сергій Дяченко - Шрам

Тоді тільки Егерт обернувся. Його оточували троє, і людину, яка вхопила його за комір, він навіть не відразу впізнав.

— Привіт, Соллю! — радісно вигукнув той. — Ось де стрілись-таки, ну ти подумай!

Це був Карвер, новенький мундир його блищав шнурами й ґудзиками, а нашивка лейтенанта займала мало не половину грудей. Попутники його теж були гуардами — Боніфор і незнайомий Соллю парубок з маленькими вусиками.

Егерт глянув услід Мандрівцеві, той завертав за ріг.

— Пусти, — сказав він швидко, — мені треба…

— По великому чи по маленькому? — співчутливо поцікавився Карвер.

— Пусти! — Солль рвонувся, але слабо, бо Карвер, посміхаючись, підніс до його обличчя важкий кулак у рукавичці.

— Не поспішай… Ми довго шукали тебе в цій смердючій дірі й не для того, щоб просто так випустити…

Усі троє розглядали Солля з неприхованою цікавістю, наче мавпочку на ярмарку. Боніфор протяг здивовано:

— Дивись ти… Ну справжнісінький студент! І шпаги немає…

— Гей, Соллю, де ж твій клинок? — з навмисним сумом поцікавився Карвер.

Боніфор витяг з піхов свою шпагу. Егерт ослаб, відчуваючи, як страх паралізує його, паралізує до останньої жилки. Боніфор вищирився й провів пальцем по лезу, Карвер поплескав Егерта по плечу:

— Не бійся… Ти, друзяко, позбавлений як військової честі, так і дворянської, позбавлений прилюдно, перед строєм, шпагу проти тебе оголювати ніхто не стане… У пику тобі заїхати — це, звісно, можна… Ще відшмагати можна, ти вже вибач… Це неприємно, еге ж… Але ну ду-ду-же повчально, так?

— Що тобі треба? — запитав Егерт, насилу повертаючи пересохлим язиком.

Карвер посміхнувся.

— Добра тобі хочу… Адже ти друзяка мій, як не як… Скільки разом пройдено. — Він посміхнувся, і Егерт злякався цієї усмішки більше, ніж оголеної шпаги.

Карвер неквапливо продовжував:

— Додому поїдемо… У вас тут Великорадіння, тож полікувати тебе якраз немає жодної змоги… Дезертир ти, Соллю, зі служби втік найганебнішим чином, мундир осоромив. Веліли нам тебе знайти, відловити й на суд представити, а там уже видно буде…

Він випустив Соллів комір, тепер двоє його підручних міцно тримали Егерта за лікті, у цьому, власне, й потреби не було, бо страх зв’язував його міцніше за сталевий ланцюг.

Мандрівець давно пішов, розчинився на людних вулицях, і з кожною секундою ймовірність зустріти його знову зменшувалася, танула, як льодяник.

— Слухай, Карвере, — сказав Егерт, намагаючись, щоб голос не дрижав. — Ти… Давай домовимося, га? Мені необхідно побачити одну людину… Ти скажи, куди потім прийти, я прийду, слово честі… Але зараз мені дуже треба…

Соллю самому стало огидно — так жалібно й благально пролунали ці слова, Карвер же розцвів, як букет під вікном нареченої.

— Ну, якщо настільки треба… Може, ми відпустимо тебе, га?

Парубок із маленькими вусиками здивувався, Боніфору довелося двічі підморгнути йому, перш ніж він зрозумів, що слова Карвера — простий жарт.

— Мені треба зустрітися, — безпомічно повторив Егерт.

— Попроси, — серйозно запропонував Карвер. — Добре попроси. Навколішки стань… Умієш?

Егерт дивився на Карверові чоботи зі слідами недавнього чищення й ще свіжішої брудної калюжі, до правої підошви прилипло кілька гнилих соломинок.

— Що роздумуєш? — здивувався Карвер. — Побачення — діло серйозне… Вона гарна, Соллю? Чи просто шльондра?

— Що я тобі зробив? — вичавив крізь зуби Егерт.

Вечірня вулиця оживала, заповнюючись веселими компаніями гуляк, які танцювали й цілувалися. Карвер наблизив обличчя до самісіньких Егертових очей. Сльози в їхніх кутиках страшенно потішили парубка, і той похитав головою.

— Ти боягуз, Соллю… Який же ти боягуз… — і додав, лагідно посміхаючись: — Добродії, не треба його тримати — він не втече…

Боніфор з товаришем неохоче випустили Егертові лікті. Карвер посміхнувся ще ширше.

— Не плач… Станеш на коліна — відпустимо тебе на побачення, хай так… Ну?

На бруківці під ногами лежала іржава половина підкови. «Хіба це перше приниження, — подумав Егерт. — Хіба не траплялося гіршого…»

— Не стане, — впевнено сказав парубок з вусиками. — Бруківка задрипана, штани забруднить.

— Стане, — хихикнув Боніфор. — А штани він уже забруднив, йому не звикати…

Це востаннє, сказав собі Солль. Точно востаннє… Мандрівець не встиг відійти далеко, одне, останнє приниження…

— Ну? — не витримав Карвер. — Довго ще чекати?

Розчинилися двері сусіднього шинку, і відважна, п’яна, нестримна компанія вихлюпнулась на вулицю, як шампанське із пляшкового горлечка. Хтось ухопив Егерта за вуха з наміром палко поцілувати. Краєм ока він устиг помітити дівку, що повисла одночасно на Карвері й Боні форі, — і скажений хоровод рвонув Солля убік, затяг геть. У юрбі промайнуло збентежене обличчя з маленькими вусиками, а Егерт уже біг, не чуючи під собою ніг, з незбагненною спритністю лавіруючи між хмільними гуляками, одержимий однією тільки думкою: Мандрівець! Може, він ще тут…

Пізно вночі Солль повернувся у флігель, Лис злякався, побачивши його перекошене від розпачу обличчя. Зустріч не відбулася, і тепер в Егерта залишався один тільки день — День Великорадіння.

Ешафот перед будинком суду був готовий в останню хвилину — загаялися робітники, які любовно обшивали лобове місце чорним сукном. На сукні шикарно виглядали гірлянди свіжих квітів — свято все-таки. Дерев’яна плаха була вкрита лаком і розписана, як барабан.

Солль тинявся вулицями від раннього ранку і вже встиг отупіти від безперервного напруженого розглядання облич, а тому не відразу зрозумів, куди несе його святкова юрба. Не бажаючи йти на площу, він примудрився завернути в бічний провулок і знову потрапив у збуджений людський потік, від якого несло потом, вином і свіжовичиненою шкірою. Потік цей сунув до будинку суду, до ешафота.