Марина та Сергій Дяченко - Шрам

В аристократичних кварталах було трохи спокійніше. Сміючись і перегукуючись, покоївки натягали з вікна до вікна гірлянди, розвішували на вітрі стрічечки й прапори, виставляли на підвіконня клітки з голосистими пташинами й до блиску надраювали бруківку. Вгледівши наприкінці вулиці сірий плащ із каптуром, Егерт пірнув у бічну вуличку й притулився до стіни.

Посеред дня погода зіпсувалася, задощило й похолодало. Вимоклий до нитки, голодний і втомлений, Егерт вирішив, що взявся за діло неправильно — просто тиняючись вулицями, він не знайде Мандрівця. Треба було зібратися з думками й уявити, де людина, яка напередодні з’явилась у місті, усього найімовірніше, може бути.

Помізкувавши таким чином, Солль почав обходити готелі й постоялі двори. Подекуди на нього косували, подекуди відразу ж виганяли. Знемагаючи від страху, він виймав з кишені монетку й через силу розпитував служителів і постояльців про високого, літнього приїжджого із прозорими очами без вій.

Гаманець його незабаром спорожнів, у двох або трьох готелях йому вказали навіть номер, у якому, зі слів покоївок і слуг, зупинився розшукуваний високий старий. Щораз завмираючи, Егерт стукав у готельні двері й отримував запрошення ввійти, а ввійшовши, відразу був змушений вибачатися, визнавати помилку й ушиватися.

Ледве переставляючи ноги, щораз ризикуючи наткнутися на Фагірру чи іншого служителя Лаш, Солль повернувся на головну площу. Тут щосили цокали сокири й верещали пилки — навпроти будинку міського суду зі страченою лялькою біля входу споруджували широкий ешафот.

Егерта пересмикнуло від згадки про обов’язкову страту, яка передує відкриттю свята Великорадіння. Заклопотаних тесль зграєю оточували хлопчаки їм було жахливо цікаво, вони наперебій поспішали на допомогу, а якщо комусь довіряли потримати молоток — гордості щасливця не було меж.

Зціпивши зуби, Егерт вирішив про себе, що до моменту страти він буде вже звільнений від закляття, а отже, хоробрий і холоднокровний. Швидко сутеніло, дощик, що притомився було, замрячив знову, і Солль, сили якого випарувалися раптово й ущент, поволікся до університету.

Наступного ранку він вийшов на вулиці ще й на світ не зазоріло — і майже відразу побачив високу, літню людину в зачовганій куртці й зі шпагою біля пояса. Розплатившись із торговцем, який, очевидно, продав йому пряжку для перев’язу, високий неспішно рушив вулицею, і Егерт, боячись помилитися, боячись згубити старого з очей, боячись забаритися й спізнитися, кинувся слідом.

Незважаючи на ранню годину, на вулицях було повно люду, Солля сварили, відштовхували убік, але, не випускаючи з очей крислатий капелюх високого, Егерт із наполегливістю маніяка рвався за ним навздогін.

Високий завернув на бічну вуличку, де народу було менше, майже наздогнавши його, Солль із останніх сил видихнув:

— Пане!

Перехожий не обернувся. Задихаючись, Егерт підбіг ближче й зібрався було вхопитися за рукав шкіряної куртки, але не посмітив, а тільки прохрипів благально:

— Пане…

Незнайомець здивовано озирнувся й аж відсахнувся, побачивши поряд із собою сильного парубка із блідим перекошеним обличчям.

Сахнувся й Егерт, перехожий якщо й був схожий на Мандрівця, то тільки звіддалік. Це був звичайний добропорядний городянин, який і шпагу, напевно, носив лише з поваги до поколінь шляхетних предків.

— Вибачте… — прошепотів Егерт, відступаючи, — помилився…

Перехожий знизав плечима.

Розчарований невдачею, Солль знову обійшов людні місця, заглянув навіть на вулицю звідниць, хижі баби кинулися на нього, як на ласу здобич, і він ледве вирвався з їхніх чіпких рук.

Тоді Егерт вирушив по шинках. З порога оглядаючи зал і переконавшись, що Мандрівця тут немає, він долав спокусу присісти й перекусити — у нього й грошей не було — і замість цього квапився далі. У невеличкому шиночку під назвою «Сталева ворона» натрапив на служителів Лаш, які випивали й вели неспішну бесіду.

Егерт не знав, чи привиділися йому уважні погляди з-під трьох опущених каптурів, та отямившись уже на вулиці, він дав собі слово надалі бути обережнішим.

Другий день пошуків результату не дав. З відчаю Егерт звернувся до декана: не зміг би той вказати місцеперебування Мандрівця точніше?

Той зітхнув.

— Соллю… Коли б це був хтось інший, я б улаштував вам зустріч. Але над Мандрівцем я не владний — тому мені його не знайти, якщо тільки сам він не захоче виявити себе… Він ще в місті — це кажу вам точно, і пробуде, мабуть, цілий день свята, але не довше… Поспішайте, Соллю, поспішайте. Я не допоможу вам.

Напередодні Дня Великорадіння місто гуло, наче вулик, Егерт, тягнучи як той хворий старигань, ноги, брів від будинку до будинку, вдивляючись в обличчя перехожих. Надвечір уздовж стін уже валялися в блаженних позах перші п’яні, і обвішані лахміттям злидарі підбиралися до них нишком, як шакали до здобичі, збираючись витрусити з кишень пияків останні гроші.

Ще не смеркло. Егерт стояв, привалившись до стіни, і байдуже дивився на вуличного хлопчиська, який задумливо розкручував на мотузці прив’язаного за хвіст дохлого пацюка. Тушку, очевидно з нагоди свята, пов’язано було синьою стрічечкою.

Хтось пройшов мимо, мало не зачепивши Егертове плече, призупинився й озирнувся. Ссил, щоб боятися, у Солля вже не залишилось, і він повернув голову.

На тротуарі просто перед ним стояв Блукач Мандрівець, Егерт до найдрібніших рис бачив прорізане вертикальними зморшками обличчя, опуклі прозорі очі, холодні, важкі повіки, позбавлені вій, вузький рот з опущеними кутиками… Постоявши так якусь мить, Мандрівець повільно повернувся й рушив геть.

Егерт ухопив ротом повітря. Хотів крикнути, та голосу не було. Тоді, рвонувшись, він кинувся навздогін, але, наче уві сні, ватяні ноги спотикалися й не бажали йти. Мандрівець ішов не кваплячись, хоча й дуже швидко, Егерт уже майже біг, коли чиясь чіпка рука вхопила його за комір.

Солль рвонувся, Мандрівець ішов собі далі, а рука, що втримувала Егерта, і не збиралася розтискатися, а над вухом пролунав сміх.