Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

Тібор нічого не міг удіяти з тими трьома, вони мали міцні лабети, роздягли його до сорочки, а потім спустили ліфтом у підвал, де стягли й сорочку.

— Тут холодно, але ти зможеш зігрітися, — сказали вони, підводячи його до великого стосу березових колод. — Бачив наш камін? Він потребує силу-силенну дров, ось ти нам і нарубаєш. Але щоб усі були однаковими, як близнюки, за оцим зразком.

Вони кинули до його ніг рівненьке й гладеньке полінце та ножівку, аж тоді розв’язали руки, однак самі тримали тонкі сріблясті прутики — автомобільні антени. Це була дуже грізна зброя — вона розрізала шкіру, мов бритва.

— Ну, то як, берешся без подальших умовлянь? — Ті троє шкірилися до Тібора, хвиськаючи антенами.

Що я міг робити? Я взявся до пилки. Хлопці викурили по сигареті й, замкнувши мене в підвалі, пішли.

Я обдивився ввесь підвал — ніде жодного виходу, лише одні замкнені двері, оббиті залізними листами. Товстезні бетонні стіни без вікон.

Я змушений був бехати цілу ніч, за мною прийшли аж уранці, цього разу троє інших хлопців і з ними — дівчина. Замість антен у руках були велосипедні ланцюги.

— Ну й побілів ти за ніч, хлопче! — реготали вони. — А ми біляків не любимо. Давай пакуйся — й мотай звідси.

Вони кинули мені одяг та Мішу валізу. Тільки-но я почав одягатись, як дівчина хряснула мене ланцюгом по спині. Гнідаки — негідники! Ці виявилися справжнісінькими тварюками. Вони вивели мене на вулицю й відразу замкнулися зсередини. Мені було гидко, як ніколи. Я насилу доплентався до фабрики, завгар вжахнувся, побачивши мене, і дозволив поспати кілька годин у кутку на мішках.

Прокинувшись, я відчув нудоту, але я не мав і на понюшку розчинного порошку. Можна було б попросити в завгара, та я вирішив ще трохи полежати. У голові юрмилися думки. Чогось хотілось… не знаю навіть, чого саме. Потім я подумав про Тіну. Вона — хороша жінка. Треба їй усе розповісти. Тому я попрямував до корпусу В.

Побачивши, що я став майже білим, Тіна спершу вжахнулась, а тоді страшенно зраділа. Я сидів у приймальні й дивився, як вона друкує, як поливає квіти на вікні. Мені було дуже приємно.

— Нам слід було б відвідати Томашека, — сказав я перше, що спало на думку.

— Ти справді? — Тіна враз розм’якла.

Після закінчення роботи ми вирушили в гори. Там було чудово, всюди лежав такий білий сніг, якого в місті ніколи це побачиш.

Наш малюк зрадів і грався зі мною більше, ніж з Тіною, та її це, здається, зовсім не засмутило. Моя теща теж раділа. У горах їм значно краще, ніж у місті, вони не хотіли нас відпускати, ми чудово провели час.

І все-таки ми мусили вертати додому, й цього разу також без Томашека. Тіна аж плакала. Автобус був переповнений, ми їхали похнюплені.

Тіна була втомлена, їй не хотілося тренуватись. Вечерю я вирішив приготувати сам.

— Чудово, Тіборе, ти сьогодні майже зовсім чистий, я надзвичайно радий! — гукнув до мене Бімонь, хизуючись перед присутніми.

— Плювати мені на твою радість! — відповів я йому, швидко приготував їжу й поніс Тіні. Вона знову плакала. Ну, чим я міг її втішати, хай йому чорт!

Вдома було холодно й темно, спати не хотілось. Це нас обох пригнічувало. Тіна лизнула розчинного порошку, я теж. Ну, чим би його ще зайнятись? Ми покохались, після цього відчули спрагу, потім голод, між тим з’явилася Ріта, теж дуже голодна, ми зварили «м’ясця», попоїли й трошки повеселішали.

Гніда людина не має жодних проблем, життя видається веселим, принаймні можна легко заснути.

Ми взагалі перестали ходити до комуналки, пізно вночі Ріта куховарила на всіх.

Першим приліз Арсен Кралік, увесь побитий. Потім прийшов Польда Штрунц і розповів, що Арсена побили за якісь неподобства біля жіночого гуртожитку. Нарешті, з’явилася Мія. Тіні тепер усе байдуже, а мені доводиться дбати про всю компанію.

Ми отак ушістьох збираємося щовечора в нас, сидимо поночі в спортивних костюмах, кутаючись у пледи, згадуючи наше затишне гніздечко в дванадцятій квартирі, яку йолоп Бімонь замкнув на висячий замок, позабиравши в нас ключі…

Очі в жінок жевріють, жінки тільки й чекають моєї команди.

— Нам потрібен цей будинок. Увесь! — сказав я їм.

— Це було б чудово.

— Ніде більше ми не зможемо жити.

— Біляки не мають права наказувати нам.

— Ми маємо право жити по-своєму…

— Але цього разу нам слід діяти інакше, хитріше, ніж досі.

— Спершу озброймось. А потім почнімо відловлювати їх по одному, — закінчив я свою промову.

Ранок є найкращою порою для занять АТ, хоча треба займатись і вечорами, головне — регулярно принаймні по 5 хвилин. Найідеальніиіе — знайти вдома затишний куточок для занять і, що найважливіше, — прибрати зручної пози. Оптимальна «поза їздового». Зручно вмостившись, почнімо…

АТ-4: РОЗСЛАБЛЕННЯ М’ЯЗІВ. Уважно обдивіться власне тіло. Приберіть пози, яка знімала б будь-яке м’язове напруження. Розслабтесь. Для цього слід зробити непомітний, ледь відчутний порух. Зробіть його… Це мікрорух. Вам здасться, що всередині у вас війнув легкий вітерець. М’язи при цьому залишаються непорушними, лише трохи «осідають».

(У практичному житті ця вправа допоможе вам зосереджуватись під час роботи, у громадських справах тощо.)

АТ-5: РЕЛАКСАЦІЙНЕ ОБЛИЧЧЯ. Опустивши повіки, подивімось униз на себе. Випнувши вперед нижню щелепу, почнімо повільно нею рухати. Розслабмо язик, ледь дотикаючись ним до верхніх зубів. (Ця вправа допомагає швидше перейти до вищих фаз АТ.)