Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

— Не спиняйтеся. Їдьте далі.

— Але ж ви казали, що хочете вийти, — заперечив таксист.

Машина щойно виїхала на овальний забрукований простір перед головним входом. Над середньовічним порталом висів металевий ліхтар, його світло відбивалося від мокрої гранітової бруківки.

— Зробіть ще одне коло, — сказав Мартін, прискіпливо вивчаючи кожний камінчик. Дві під’їзні алеї губилися в темряві. Десь серед пітьми, наче висячи в повітрі, світилися внутрішні вогні споруди. Зараз, серед ночі, вона моторошно нагадувала замок хрестоносців.

Таксист вилаявся, але поїхав кільцевою дорогою, з якої відкривалася панорама Гудзону. Річки Мартін не бачив, але міст Джорджа Вашінггона з його витончено вигнутими стрічками вогнів вимальовувався на тлі неба.

Мартін крутив головою, намагаючись виявити хоч якісь ознаки життя. Скрізь було безлюдно, не було навіть закоханих, які звичайно спиняли машини біля річки. Було чи то надто пізно, чи то надто рано, чи те й друге разом. Зробивши повне коло, машина спинилася навпроти входу.

— Ну гаразд, що ви збираєтеся, чорт вас забирай, робити? — спитав водій, дивлячись на Філіпса в дзеркальце заднього огляду.

— Поїхали звідси, — сказав той.

У відповідь водій відпустив гальма і на великій швидкості помчав від споруди.

— Хвилинку. Спиніться! — закричав Мартін, і водій натиснув на гальмо. Філіпс побачив трьох волоцюг, що стояли й дивилися поверх кам’яної стіни, що йшла вздовж під’їзної алеї. Вони були ярдів за тридцять від того місця, де спинилося таксі.

— Скільки? — спитав Мартін, визираючи з вікна машини.

— Нічого. Тільки висаджуйся.

Філіпс поклав десятидоларову банкноту до плексигласового тримача і вийшов. Машина рвонула вперед, як тільки зачинилися дверцята. Вологе нічне повітря швидко заглушило шум мотора. І запалу важку тишу тільки зрідка порушувало шипіння шин на невидимій парковій алеї Генрі Гудзона. Філіпс рушив назад, у напрямку до волоцюг. Праворуч від нього брукована стежка від дороги бігла вглиб між молодих дерев. Філіпс крізь присмерк роздивився, що далі вона розбивалася на кілька стежечок, одна з яких відходила в його бік під арку дороги.

Рушивши вздовж неї, він зазирнув під арку. Волоцюг було не троє, а четверо. Один спав, лежачи на спині, й хропів. Троє інших сиділи й грали в карти. Горіло маленьке вогнище, освітлюючи дві порожні півгалонові винні пляшки. Певний час Філіпс спостерігав за цими людьми, бажаючи переконатися, що вони справді ті, кими здаються — звичайнісінькі волоцюги. Він обмізковував, як використати їх, наче буфер між собою та Сенсоном. Не те щоб він боявся, що його заарештують, ні, але його досвід взаємин з різними організаціями сам підказував дальші дії: треба ретельно вивчити ситуацію і зрозуміти, чого слід чекати. Використати з цією метою підставну особу — єдине, що спало йому тепер на думку. Кінець кінцем, навіть якщо все те, що відбувалося, мало сенс, зустріч у Клойстерзі посеред ночі навряд чи була нормальним явищем.

Поспостерігавши ще кілька хвилин, Філіпс рушив під арку, прикидаючись людиною напідпитку. Троє волоцюг на кілька секунд втупилися в нього, але, зрозумівши, що він не має лихих замірів, повернулися до своєї гри.

— Хтось із вас, хлопці, хоче заробити десятидоларовика?

Всі троє знов підвели на нього очі.

— А що треба робити за десятку? — спитав наймолодший.

— Замінити мене на десять хвилин.

Волоцюги перезирнулися й засміялись. Наймолодший підвівся.

— Гаразд, а що мені робити, поки я — ти?

— Рушай до Клойстерза й обійди його навколо. Якщо хтось спитає, як твоє прізвище, скажеш — Філіпс.

— Покажи десятку.

Філіпс дістав банкноту.

— А мені можна? — спитав один з двох старших чоловіків, над силу підводячись із землі.

— Заткни пельку, Джек, — сказав молодший. — Твоє повне ім’я, містере?

— Мартін Філіпс.

— Гаразд, Мартіне, домовились.

Знявши штормівку й кепі, Філіпс змусив волоцюгу одягти їх і насунути кепі нижче на лоба. А сам узяв пальто волоцюги й неохоче встромив руки в рукави. Пальто було благеньке, з вузькими оксамитовими вилогами. В кишені виявився недоїдок сендвіча без обгортки.

Незважаючи на Мартінові заперечення, двоє інших волоцюг наполягли, що йтимуть з ним разом. Вони сміялися й жартували, аж поки Мартін не сказав, що розірве контракт, якщо вони не вгамуються.

— Мені вже йти? — спитав молодший.

— Так, — відповів Мартін, уже починаючи сумніватися в необхідності цього маскараду. Стежка привела до внутрішнього дворика, що був нижче рівня головної дороги. До вибрукованого простору вів крутий спуск. Згори стояла лава для втомлених пішоходів. Кам’яна стіна межувала з входом, різко уриваючись на перехресті. Просто навпроти того місця, де вони стояли, був головний вхід до самого Клойстерза.

— Послухай, — прошепотів Мартін, — просто підійдеш до дверей, спробуєш відчинити їх, і десять доларів — твої.

— Звідки ти знаєш, що я не втечу з твоєю курткою та капелюхом? — спитав волоцюга.

— Ризикну. Крім того, я тебе наздогнав би, — сказав Філіпс.

— Скажи ще раз, як тебе звати?

— Філіпс. Мартін Філіпс.

Волоцюга насунув Філіпсове кепі так низько на лоба, що мусив закидати голову, аби щось бачити. Він почав дертися вгору по схилу, але втратив рівновагу. Мартін ногою підштовхнув його під сідницю і той по-кошачому, на чотирьох дістався до рівня проїжджої смуги.

Мартін піднявся по схилу й спинився, коли очі його опинилися якраз над краєм кам’яної стіни. Волоцюга вже перетнув шосе й дійшов до забрукованої ділянки. На нерівній поверхні він зразу ж перечепився, але встиг випростатися. Він обійшов цю місцину, що використовувалась як стоянка для автобусів, і рушив до дерев’яних дверей.

— Є хто-небудь? — вигукнув він. Його голос відбився луною у внутрішньому дворику. Зашпортуючись, він вийшов на середину дворика й заволав: — Я Мартін