Вольфганг Шрайєр - П'ять життів доктора Гундлаха

трибуналу в Мехіко, телефонував у всі інстанції, прокладаючи їм дорогу. Буржуазія не схвалювала дій своїх вихованців й закликала їх до порядку з допомогою гумових куль, однак майже нічого не мала проти змін по той бік Атлантичного океану, була завжди лояльною, коли це в даний час не стосувалось їхніх суспільних порядків. Звичайно, преса спочатку дотримувалась дистанції, однак коли газета «Нойє Цюрхер цайтунг» опублікувала прихильний огляд виступів сальвадорських дипломатів, Гладіс дала інтерв'ю газеті «Тагесанцайгер», журналові профспілок, а також «Айсбрехеру» — органові прогресивної молоді. Бульварна газета «Блік» умістила її фото (Гундлах уникав потрапляти поряд з нею в об'єктив). Що відбувалося у Сальвадорі — було відомо всім, прихильники лівих сил висловлювали своє співчуття, дехто навіть обурювався, але ж грошима володіли здебільшого не вони. І лише на третій день почали надходити пожертви.

— Полярна крига починає скресати, — сказав Гундлах. — Потроху капає в нашу касу.

Вперше «накапала» сума, яка набагато перекрила всі їхні витрати на подорож, в тім числі й вартість авіаквитків.

Їм лишилось тільки виступити в актовому залі Вищої технічної школи, де часто збиралися такі форуми. Недавно швейцарські видавці обговорили там план трансляції телевізійних передач, які з допомогою супутникового зв'язку протягом семи хвилин виправдують рентабельність цілої години ефіру.

— Це надзвичайно вигідно, — продовжував Драйшіллінг, — півмільярда франків. Дуже високі проценти відраховує телевізійна система.

— Ми були б задоволені самими процентами, — зауважив Гундлах.

— Чого нам не вистачав, то це телебачення. Але ми не маємо на нього впливу. Ну, а іноді звідти ведуться радіопередачі…

Вони їхали на конференцію біло-блакитним трамваєм. Гундлах був у всеозброєнні, в кишені лежали поштові листівки з короткими тезами, перед вимогливими слухачами належало бути коректним, точним і, звичайно, стриманим, хоч це й нелегко, — тут було не те, що в Лісабоні. Гундлах уже думав і про дальший маршрут, авіаквиток до Франкфурта коштував усього 185 марок, але що чекало на них там?

За неприємності на службі він переживав мало. Його більше непокоїла нерішучість боннського керівництва в справах політично-морального визнання й гуманітарної підтримки національно-визвольної боротьби. Соціал-демократи на Рейні озлоблено боролися самі з собою. Подібне відбувалось, очевидно, й на Дунаї, на Тібрі, на Сені й на Темзі. Гундлаху неважко було уявити взаємозв'язки там, де політика й економіка тісно переплелись. Судячи з преси, західноєвропейські країни в питаннях Сальвадору неохоче прислухаються до закличних звуків труби з Вашінгтону, а коли й підкорялись їй, то тільки під тиском. Всі розуміли, що кровожерні державні структури за океаном приречені. Ні, це не людинолюбство прокинулось раптом в західних політиків, а простий розрахунок. Будь-яка спроба увіковічити несправедливість і насильство тільки озлобить народи Латинської Америки і викличе їх неприязнь до країн Західної Європи. А це зменшить їхній вплив і завдасть великої шкоди зовнішній торгівлі і експорту капіталів тих країн. Не обов'язково треба бути демократом, щоб збагнути це і вчасно прикрити обличчя. Міністр закордонних справ Бонна полюбляв підкреслювати: «Наша лінія в країнах Центральної Америки не може полягати в підтримці віджилих державних систем». А його відомство доповнювало: «Ми досягнемо довгострокової стабільності за рахунок короткострокової нестабільності», — тобто шляхом швидкої переорієнтації. А для моралістів на кшталт голови СДП в регіоні вже навіть «пробив час правди для демократичного визволення і соціальної справедливості».

Гундлах запам'ятав це, щоб згодом навести у своєму виступі. Він розповість і про ущерблення здорового глузду під тиском США навіть тут, у нейтральній Швейцарії. І про зарозумілість Вашінгтону, про те, що часи крокування в ногу з партнерами по НАТО давно минули, про його монополію в Карібському задвір'ї, про віддану союзникам, крім Голландії і Данії, вказівку дотримуватись нейтралітету по відношенню до країн того регіону. Він зробить цікавий огляд подій, не поминувши і нещасного випадку з Геншером, який ще в травні, незважаючи на нажим США, відмовився давати сальвадорській хунті фінансові ін'єкції. А починаючи з липня, він вже не бачить альтернативи для цього загниваючого режиму, хоч містер Маскі доводив йому, що хунту треба утримати в сідлі будь-якою ціною… А може, не слід про це говорити? Про його виступ можуть дізнатись у Бонні, і це потім зашкодить їм. Краще процитувати Рейгана, який під час передвиборної боротьби, дивлячись на карту Афганістана, вигукнув: «Я сумніваюсь, що буде неправильно дати вільному народові зброю, аби він:» її допомогою міг боротися за свою свободу». А тепер пін говорить: «В Сальвадорі ведеться своєрідна громадянська війна, не можна одночасно вести війну і проводити земельну реформу, спочатку треба покінчити з війною».

Гундлах нервував, у голові роїлись найрізноманітніші думки, Щось ніби обручем стискувало груди і утруднювало дихання. Можливо, він перевтомився в Цюріху? Трамвай звернув за ріг, де височіла величезна, облицьована мармуром споруда, банк; там з понеділка до п'ятниці від чверть на дев'яту до без чверті п'ять можна відкрити номерний рахунок, варто лише пред'явити паспорт і зробити перший внесок, принаймні 40.000 франків…

Коли вони виходили з трамваю, Гундлаха боляче кольнуло в спину, як в Гавані, тільки ще різкіше, ніби під лівою лопаткою хтось крутнув ножем. Гундлах ухопився за Гладіс, вона злякалась, але підтримала його. Так спливло кілька секунд, потім нестерпний біль минув, і всім тілом розпливлася слабість. Груди ніби обручем здавило. Гундлах ледве дійшов до під'їзду. Гладіс хотіла відвезти його в готель, професор давав свою машину, але Гундлах опирався, йому полегшало, це був останній виступ Гладіс, хто ж перекладатиме? Не можна ж перевантажувати Драйшіллінга, він і так багато для них робить.

Амфітеатр із суцільними рядами крісел був повний, унизу виднівся довгий стіл з чотирма чи п'ятьма обличчями біля мікрофонів, телевізійної камери не було, це добре; з екрана його легко могли б упізнати. Міцні потиски рук, професор представив гостей. У залі сиділо двісті чи й триста слухачів, очевидно, студенти й викладачі, але вони мовби розпливалися перед очима Гундлаха. Підійшло ще якихось двоє, в одного з них світло-руда чуприна, мов у того містера Біма з Мехіко й Лісабона. Гундлах вирішив, що просто помилився, в такому стані то було б не диво, але ж ні, обличчя Біма розпливалось усмішкою, він приязно кивав головою, всідаючись разом зі своїм товаришем крісел за п'ять від Гундлаха; отже, цього разу не наважився прийти сам.

В залі запала тиша. Драйшіллінг зробив досить дипломатичний вступ. У світі, наскільки