Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Кирило прилетів на станцію «Марс-1» із п’ятою зміною. Тривалість марсівлі — рік Марса — два земних із хвостиком. І півроку на дорогу туди й назад. Два з половиною роки далеко від Землі…

Сідаючи у всюдихід, він знову подумав про це. Всюдихід називався «Черепашкою». Так було написано білою фарбою на подовженому блакитному корпусі, який спирався на шість колінчастих, озутих у гусениці ніг. Кирило вже встиг помітити, що конструктори й монтажники віддавали перевагу тут яскраво-блакитним кольорам. Можливо, тому, що нагадували про земне небо, а найпевніше тому, що різко виділялися на тлі іржавого забарвлення ґрунту, скель, осипів. Тут навіть денне небо було червонувато-оранжевим. Пил, здійнятий ураганами, ніколи не встигав осісти.

М’яко перебираючи шістьма ногами, «Черепашка» неквапливо бігла від космодрому, де опустився «Вітер часу», до станції. Їхали навпростець по іржаво-бурій кам’янистій поверхні, повіспленій невеликими плоскими кратерами. Правобіч то з’являлося, то зникало за ближніми узвишшями фіолетово-червоне урвище. Лівобіч кам’яниста рівнина тягнулася на північ і тонула в червонуватій запорошеній імлі.

У всюдиході їх було четверо — всі в легких блакитних скафандрах із круглими прозорими шоломами. Пасажири розташувалися попереду. Решту просторої кабіни займав багаж — їх особистий, привезений із Землі, і експедиційний. Трьом належало змінити частину персоналу станції — тих, хто повертався з «Вітром часу» на Землю. Четвертий — він вів усюдихід — залишався тут на другий термін. Це був кремезний здоровило з коричневим від засмаги обличчям і блакитними очима. Шапка кучерявого рудого волосся заповнювала весь вільний простір шолома. Вона нагадувала німб — обов’язковий атрибут екстрасенсів, а ще — «святих», як їх колись зображали на старих картинах та іконах. Водія звали Мак, імовірно Максим, але він сказав просто «Мак», коли знайомився.

Кирило знав, що у складі зміни чотирнадцять чоловік, причому кожен суміщає декілька професій. У попередній зміні, з якої десятеро через тиждень покинуть Марс, були два Максими — один лікар, геолог-планетолог і художник, другий — астрофізик, енергетик і радист далекого зв’язку. Ким був цей Мак, Кирило не встиг запитати, тому що при завантаженні всюдихода довелося без кінця відповідати на питання про земні новини і справи.

Мак перестав розпитувати всього кілька хвилин тому, зосередившись на управлінні «Черепашкою». Закусивши губу, він лавірував між скупченнями кам’яних брил і за якимись лише йому відомими ознаками вибирав найбільш оптимальний варіант шляху. «Черепашка» бігла, не зменшуючи швидкості, однак погойдувалася в різних напрямках усе відчутніше.

— Далі дорога трохи гірша, — відзначив Мак, уважно дивлячись уперед, — але ми виграємо кілометрів сорок.

Кирило здивувався.

— Здається, від космодрому до Бази всього сорок кілометрів. Я читав у звіті…

— Було, — відгукнувся Мак, — але вас посадили на запасному — у східній частині рівнини Офір. Звідси до бази двісті з гаком, якщо по прямій.

— А по дорозі?

— А її немає… В об’їзд цього масиву всі чотириста. Але я вас напряму…

Всюдихід добряче труснуло.

— Не треба хвилюватися, голубко, — відзначив Мак, звертаючись найпевніше до «Черепашки». — Я ж просив…

Знову струс, від якого всі підскочили на еластичних сидіннях.

— Гей, ліві ноги, будьте уважніші, — Мак уповільнив рух і зайнявся кнопками на панелі управління, — так буде надійніше.

Він знову збільшив швидкість.

— Чому ми сіли далеко від станції? — запитав Кирило.

Мак зосереджено покивав головою у прозорому шоломі:

— Довелося. На головному космодромі у нас, — він зітхнув, — непорядок об’явився. Доведеться з’ясовувати…

— Що саме?

— Наразі до ладу ніхто не знає… Шефуня вам пояснить… Може, нічого важливого. Але вирішили посадити «Вітер часу» подалі. Так безпечніше.

— Безпечніше?

— Атож, — Мак усміхнувся, — та ви не лякайтеся…

— Це у них така гра, Кіре, — відзначив Геворг — фізик нової зміни, він сидів позаду Кирила. — Лякати новачків… Ось, мовляв, до всіх інших загадок Червоної планети ще одна з царини «примар»…

— «Примари» Марса?

— А чом би й ні? До речі, вода на твій млин, Кіре. Адже ти збираєшся шукати сліди зниклої цивілізації.

— Працивілізації нашої планетної системи, Геворгу.

— Ось-ось… Слідів життя не знайшли, а сліди працивілізації шукатимемо… Природно, вони, — Геворг кивнув на Мака, — дізнавшись, що у складі зміни летить відомий археолог — фахівець із прадавніх цивілізацій Землі, приготували сюрприз… Правильно я кажу, Маку?

Мак усміхнувся — загадково і ледь збентежено, але промовчав. Вся його увага тепер була зосереджена на місцевості попереду всюдихода. «Черепашка», погойдуючись, долала досить крутий підйом уздовж скелястого, усипаного червонуватим щебенем схилу.

— Враження таке, ніби їдемо по товченій цеглі, — пробурмотів Сергій — енергетик, радист і радіоастроном нової зміни, що сидів поряд з Геворгом. — Цегла й нічого більше — цегляні скелі, цегляний щебінь, цегляний пил. І в небі — він-таки…

— Кисень, який колись був тут у атмосфері, пішов на окислення гірських порід, — відгукнувся Мак. — Червона барва — оксиди заліза. Залізо витягнуло з атмосфери майже весь кисень.

— А вдалося десь виявити неокислені породи? — запитав Кирило.

Мак заперечно труснув головою:

— Наразі ні. Слабше змінені траплялися. Вивітрювання тут страшенно давнє, проникає глибоко. Незмінених порід ми не зустріли навіть у бурових свердловинах.

— Ви геолог, Маку?

Він кивнув і, трохи помовчавши, додав:

— Геолог також…

Всюдихід досяг вершини скелястого гребеня. Попереду відкрився великий кратер із пласким червонуватим дном, яке лежало в декількох сотнях метрів нижче. В центрі круглої плоскої рівнини громадилася група червоно-бурих скель, схожих на руїни стародавнього замку. Дальній гребінь кратера ледь проглядав у червонуватій імлі.

— Станція там. — Мак указав уперед. — Перетнемо кратер і будемо близько.

— А урвище праворуч? — запитав Кирило. — Мені спочатку здалося, що воно недалеко, але звідси зверху це виглядає інакше.

— Ого! — вигукнув Мак. — Недалеко! Тут важко оцінювати відстані на око. До урвища близько двохсот кілометрів. Ми його бачимо так виразно тому, що там зараз не дуже багато куряви в атмосфері. Останнім ураганом її зігнало