Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

— То спитай у Каміли й знатимеш.

Легко сказати: «Спитай», — та важко зробити. Малгося знітилася. Ну не питатися ж їй: «Ти обнімалася з Міхалом?» або «Може, ти цілувалася нині з Міхалом під вікнами Кінги?» Чорт, як по-дурному воно все звучить! Краще спитати, чи вона його не бачила.

Каміла саме принесла на таці чай і печиво, коли Малгося поцікавилась:

— А Міхала ти оце щойно не зустрічала?

— Якого Міхала? — спитала Каміла, і в її голосі вчувалася непевність. Брехати вона не вміла.

— Чорного Міхала.

— Бачила в гімназії.

— Я не про гімназію питаю, а чи не бачила щойно.

— Ні, я ж із Латкою гуляла, — відповіла Каміла, почервонівши.

Якби вони були самі, вона, звісно, розповіла б про халепу біля каналу. Але поруч був Мацек. Краєм ока Каміла помітила його зневажливу посмішку.

Вони почали вчити історію, але йшло все абияк, хоча розроблений Мацековою мамою метод був справді класний. Відчувалася якась напруженість. І раптом знову озвався Малгосин мобільний.

— Каже, що не бачила… Так… Так каже… Що?! Міхал так сказав?!

Мацек помітив, як Малгося змінилася на виду.

— Ну, тоді я не знаю… Па.

У кімнаті зробилося тихо.

— Ти не хочеш нічого пояснити? — запитала Малгося, дивлячись на подругу. — Кінга бачила, як ти висіла на Міхалові. Він зізнався, що допоміг тобі витягти з води собаку. Чому ти не сказала? — Каміла продовжувала мовчати. — Пробач, але я в такій атмосфері не можу вчитися. Піду додому.

Малгося підвелася, а за нею й Мацек. Обоє мовчки одягалися. Каміла теж не озвалася жодним словом. Уже у дверях Мацек раптом мовив:

— А я гадав, ти змінилася на краще…

— Я не твоя власність, — пролунав голос Міхала, і хлопець сердито кинув слухавку.

Кінга щойно вже вдруге подзвонила йому і, плачучи, зажадала пояснень. Сцена, яку вона побачила під своїм будинком, не давала їй спокою. Дівчина дивилася крізь вікно, як Міхал вийшов від неї й подався до свого дому, а тоді раптово прискорив кроки, жбурнув торби, скочив до каналу, а тоді обійняв Камілу. А ця брехуха тепер усе заперечує! Міхал стверджує, наче нічого особливого не трапилося. Та Кінга відчувала, що це не так! Інакше Міхал не кинув би слухавку, а Каміла розповіла б Малгосі правду. По обличчю Кінги струменіли сльози, вона ніяк не могла заспокоїтися. Авжеж, у Каміли модні шмотки, багаті батьки й неповторна врода. А вона, Кінга — усього лише зубрилка. Старанна зубрилка, яка переконувала себе, ніби для Міхала вона насправді щось значить.

Міхал відчував, що от-от захворіє. Після злощасної історії з Камілиним собачкою минуло всього декілька годин, до того ж хлопець відразу переодягнувся й прийняв гарячу ванну, але застуда вже давалася взнаки. Міхал поплентався на кухню, де в аптечці лежав аспірин. Вечоріло. Вони з Кінгою збиралися повторювати історію, але потому, як він на неї нагримав, та, мабуть, не прийде. Чому він був з нею такий суворий? Зараз Міхал шкодував про це, але тоді не зміг стриматися. Чому Каміла так поводиться? І чому не розповіла Малгосі правду, як усе було? Міхал гнівався на Камілу. Спершу вдає, що не помічає його, а тепер бавиться почуттями інших! Міхалові сяйнуло: він уже знав, що зараз зробить! Вип’є аспірин і зателефонує до Кінги. Вичавив із блістера дві таблетки, але раптом у двері подзвонили. «Все-таки Кінга прийшла!» — серце в нього закалатало. Він пояснить їй, як усе було насправді. Як же він ненавидить ці дурні бабські претензії, висловлені по телефону. Бо тоді не можеш узяти за руку, зазирнути в очі й про все розповісти. В уяві Кінги народжуються якісь дурниці, а він навіть нічого заперечити на відстані не може. Ну не міг же він пройти байдуже й не врятувати цю собаку!

Міхал помчав до дверей, відчинив і побачив… Камілу. Він навіть не приховував свого розчарування.

— Я… хотіла тобі подякувати… — Каміла замовкла.

Вираз Міхалового обличчя не заохочував до розмов, тож якусь хвилину обоє стояли мовчки.

— Можна мені зайти? — запитала Каміла і, не чекаючи на відповідь, пройшла до квартири.

За мить вона повісила свою куртку на вішаку й попрямувала до кімнати.

— То он як ти живеш… — мовила вона, із цікавістю роззираючись довкола. Підійшла до книжкової полиці, на якій стояла фотографія Кінги. Мовчки придивлялася до знімка. «Якби ти прийшла рік тому, побачила б свою фотку», — подумав Міхал. Каміла вже хотіла знову подякувати рятівникові своєї Латки, але тут у двері постукали. Міхал вийшов до передпокою й відчинив. На порозі стояла Кінга. Він мовби відчував, що так і станеться. «Бувають дні, коли все валиться, — подумав хлопець. — Нині саме один із них».

— Пробач, що я тобі не повірила, — озвалася Кінга й раптом замовкла, побачивши за Міхаловими плечима Камілу. Не встиг Міхал відкрити рота, як Кінга кинулася геть і швидко побігла сходами вниз.

Кінга вперше вирішила не піти до школи. Через побачене вчора вона не спала всю ніч, совалася в ліжку й увесь час думала, думала. Про те, яка вона дурна, що все, напевне, від самого початку було облудою, бо Міхал прикидався й удавав. І взагалі зустрічався з нею лише задля гарних оцінок. Тому й вирішила не йти нині до гімназії. Не хотіла бачити щасливого Міхала, який через три роки здобув нарешті Камілине серце. Навіщо тільки він так її ошукував? Наче й дзвонив увечері аж сімнадцять разів. Кінга полічила. Сімнадцять! Але говорити з ним не захотіла, бо нема про що. Доводити, що в неї немає таких крутих шмоток, як у