Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

лише плечима знизав. Каміла хотіла вже було піти геть, але вираз обличчя хлопця змусив її залишитися.

— Ну, скажи бодай щось…

— А що ти хочеш почути? Що для мене ця осінь чудово починається?

— Що ти маєш на увазі? Я нічого не розумію.

Войтек сам не знав, навіщо розповідає все це дівчині, котра назвала його Паном Ніхто. Та йому хотілося висловити своє розчарування, гнів, смуток і всі ті почуття, які непокоїли його останніми днями, а тепер, під час цієї поїздки, заволоділи думками, переконуючи, що життя в ІІІ-А перетворилося для нього на пекло.

— Але ж ти сам винен, — сказала Каміла, вислухавши його розповідь. — Ніхто не примушував тебе загравати з усіма дівчатами одночасно. Ніхто не наказував видурювати в Міхала гроші.

— І за ці кілька помилок я маю розплачуватися до могили?

— Ні, лише до закінчення гімназії, — відповіла дівчина, та враз усвідомила, що це означає для Войтека.

— А ти не зробила в житті жодної дурниці? — запитав він, але відповіді не дочекався.

«Я анітрохи не краща за нього», — думала Каміла, а перед очима поставали різні картини: Міхал, Олек та вибір, якого вона так і не зробила. Найкраща подруга Малгося, котру вона звинуватила в крадіжці дешевенького брелочка, а зараз, у третьому класі, такі дурниці взагалі не мали жодного значення.

— Чого мовчиш? — запитав Войтек. — Розхотілося балакати?

— Зробила, — відповіла нарешті Каміла. — Якщо вже тобі кортить дізнатися, то я справді вчинила кілька дурниць. І знаєш що? Я збираюся їх виправити, — рішуче заявила вона. — Тобі теж раджу, — докинула дівчина й подалася до будиночка.

— Розкажеш, якщо тобі це вдасться! — загукав услід Войтек, а коли Каміла зникла в темряві, хлопець подумав, що оце вперше хтось із нового класу поговорив з ним так щиро. Шкода лише, що це була дівчина. Бо зараз він знав, що на нього чекає ніч у будинку, де разом із ним ночуватиме кільканадцять хлопців, котрі не надто приязно до нього ставляться.

— Аби до ранку дотягнути, — буркнув він до себе, а тоді, піднявши із землі й обтрусивши свій плед, рушив до будиночка.

Злива непорозумінь

Каміла не любила дощу. А незалежно від того, гарна погода чи ні, собаку треба вигулювати. У плащі з капюшоном, який насувався на очі, дівчина пленталася подвір’ями за Латкою, якій дощ аж ніяк не заважав. Невдовзі на її очах пухнаста собачка перетворилася на мокру ганчірку. Цуценя благально дивилося на господиню, прохаючи погуляти ще, і Каміла звернула на стежку, котра вела до галявини, відокремленої від будинків вузькою смугою води, яку мешканці називали каналом.

Зупинившись на кладці, дівчина дивилася на кола, що з’являлися на воді від дощу. Спостерігала за качками, що неквапно пірнали, і за Латкою, яка гасала, наче дощу й не було. Цуценя теж дивилося на качок і раптом стрибнуло у воду. Каміла якусь мить стояла непорушно, мов закам’яніла, а тоді закричала. Вона аж злякалася власного голосу, але зовсім не знала, що робити. Уривки думок кружляли в голові. Раптом вона побачила, як до неї швидко наближається постать, котра жбурнула на землю сумки й кинулася до води. Канал був неглибокий, якісь півметра глибини, але весь зарослий водоростями й добряче замулений. Улітку Каміла бачила великих собак, котрі заплутувалися у водяних заростях. На щастя, Латку було врятовано. Схлипуючи, дівчина побігла до забрьоханого по коліна рятівника її улюблениці й, недовго думаючи, кинулася йому на шию зі словами:

— Я так злякалася! Так злякалася!

— І даремно! — відказав той, і Каміла впізнала голос Чорного Міхала.

Відскочила, мов попечена. Міхал удав, ніби нічого не помітив і почав розглядати свої штани. Каміла відразу пригадала, як Міхал знайшов її Латку, а вона навіть не подякувала йому як слід.

— Вже вдруге рятуєш моє цуценя, — тихо сказала дівчина.

— Приємно, що ти не забула, — відповів Міхал. — А тепер сорі, мушу бігти, бо якщо мама побачить мої черевики, буде мені непереливки.

І схопив торби, що лежали на землі.

Каміла взяла на руки Латку, яка зараз була не бежева, а якась буро-зелена, і повільно подалася додому. Дощ лив як з відра.

* * *

— Придбала нового пса? — запитав, сміючись, Мацек.

Він та Малгося чекали на Камілу біля її будинку. Обоє перестали кепкувати, коли вона розповіла їм про пригоду біля каналу. Лише одне затаїла: не сказала, хто виявився рятівником Латки. Якби не Мацекова присутність, Каміла точно не крилася б від Малгосі. Але при Мацекові не хотілося про це згадувати, тим більше, що, заходячи до помешкання, той повідомив Камілі:

— Я Олека зустрів.

Каміла не відповіла, тож Мацек продовжував:

— Він розпитував про тебе.

Дівчина зітхнула й подалася на кухню заварювати чай.

— Навіщо ти їй розповідаєш про Олека? — дорікнула йому Малгося. — Мені інколи здається, що ти це на зло робиш, бо недолюблюєш її.

— Ти ж знаєш, що це неправда, — відповів Мацек, але не встиг більше нічого сказати, як задзеленчав Малгосин мобільник.

— Кінга?.. А чому ти плачеш?.. Говори спокійно… Ні, я про це нічого не чула. Ми саме в Каміли. Я запитаю в неї… Якщо про щось довідаюся, подзвоню тобі.

— Що трапилося? — запитав Мацек.

— Кінга бачила, як під її вікнами Міхал обіймався з Камілою.

Мацек стенув плечима. Кінга ревнувала Міхала так, що іноді у всіх це викликало роздратування.

— Гадаєш, це правда? — спитав він, хоча відповідь його не цікавила.

— Мабуть, щось-таки було, бо Кінга не має звички вигадувати.