Сей Сенагон - Записки в узголів’ї

не допускали до себе жодних неприємних нам людей. Сама імператриця часто навідувала нас.

Одного разу ми вирішили провести ніч у головній будівлі і лягли поруч у передній опочивальні на північній стороні палацу.

Незабаром хтось почав голосно кликати мене, та ми робили вигляд, що спимо, оскільки не хотіли прокидатись. Проте гість все не заспокоювався.

– Розбудіть їх, вони не сплять! – наказала імператриця.

Та сама Хьобу прийшла до нас і почала штовхати, але ми навіть не поворухнулись. Вона пішла і сказала гостю:

– Я не можу їх розбудити, – потім вона сіла з гостем на веранді і почала розмовляти. Ми думали, що це ненадовго, та час усе йшов, уже настав світанок, а їх розмові так і не було кінця.

– Так це ж Нарінобу, – тихо прошепотіла Шікібу-но омото, та гість на веранді думав, що ми нічого не чуємо, і продовжував розмовляти. Він так провів усю ніч і пішов лише з приходом світанку.

– Що за жахливий чоловік! – говорила Шікібу-но омото. – Нехай тільки прийде до нас, нічого від мене не почує!

Тут раптом Хьобу відсунула двері й увійшла до нас. Вона чула, що ми про щось говоримо в такий ранній час.

– Чоловік з’явився на побачення серед сильного дощу, ну як же його не пожаліти? Нехай він у минулому вчинив дещо погане, та варто пробачити йому лише навіть за те, що він прийшов у такий час, весь мокрий до нитки.

І чому це Хьобу взялася повчати мене? Наприклад, якщо коханий навідувався до тебе і вчора, і позавчора, навідався і сьогодні, навіть у непогоду, то це і справді свідчить, що він не може без тебе бути і навіть усього одну ніч… Та якщо він прийшов до тебе в цю дощову погоду, а до цього його не було довгий час, то, безумовно, ти сумніваєшся в його почуттях. Та все ж кожен має право судити по-своєму.

Нарінобу дуже полюбляє розмовляти з однією жінкою, яка багато бачила, багато чого знає, та він навідується і до інших жінок, до того ж у нього є законна жона, а тому він часто приходити не може.

Та все ж він прийшов у таку жахливу погоду. Чи не розраховував він на те, що всі подумають, що він зробив героїчний вчинок. Та навіщо він робить такі хитрі виверти, щоб справити враження на жінку, до якої зовсім байдужий?

Як би там не було, коли йде дощ, мені дуже сумно. Я забуваю, що лише вчора я раділа чистому і ясному небу. Все навколо мені здається таким похмурим, навіть у палаці. А якщо я в домі, де не зовсім розкішно, то думаю тільки про одне: «Скоріше б закінчився дощ!»

Інколи на серці в мене буває дуже сумно, нічого мене не радує, лише місячне сяйво, як завжди, має силу наді мною. Я тоді згадую минуле, мрію про майбутнє. Переді мною так ясно, як ніколи, постають картини – прекрасні або ж сумні. От якщо який-небудь чоловік згадає про мене, навідається до мого будинку при місячному сяйві, я буду рада йому, навіть якщо він не був у мене десять-двадцять днів, і навіть місяць, і навіть цілий рік, та що там, навіть довгих сім-вісім років.

Хай навіть він з’явиться там, де не можна приймати гостей, я все одно буду дуже рада йому, а якщо в мене буде можливість прихистити його на всю ніч, я із задоволенням зроблю це.

Коли я дивлюся на прекрасний місяць, у мене постають у пам’яті всі, кого я забула. Я знову переживаю всі хвилювання, ніби вони знову і знову трапляються зі мною.

Повість «Комано», як на мене, дуже нудна, мова застаріла, та мені подобається те місце, де герой, згадуючи минуле, дістає віяло і читає вірші:

Спокійно я довірюсь коневі…

Можливо, від того, що дощ здається мені сумним і непоетичним, я ненавиджу його навіть тоді, коли з маленької хмарки бризне хоча б декілька крапель. Варто лише дощу початися – і все пропало! Найкращі церемонії, свята вже відмінено. То чому ж я обов’язково маю прийти в захват, коли до мене навідується людина, яка змокла з ніг до голови?

Коханий дівчини Очікубо, той, хто посміявся над паном Катано, ось хто мені до душі.

Він прийшов не лише в дощовий день, він приходив завжди до своєї коханої – ось це варте похвали. Лише одне неприємно читати в тому романі: як він мив ноги. Вони були так і заліплені брудом.

Коли до мене приходить друг у негоду, звісно, мені приємно. Та ще приємніше мені, коли гість приходить до своєї коханої весь у снігу, тихо шепочучи:

Чи зумію я забути?

Таємне побачення, звісно, більше за все хвилює серце, аніж звичайний візит на очах у всіх, та все одно в обох випадках жінка відчуває особливу гордість.

Його занесене снігом вбрання виглядає так незвичайно! Все здається прекрасним: світло-зелений одяг куродо, придворний каптан. Навіть звичайний короткий каптан куродо шостого рангу, який вони одягають щодня, виглядає дуже приємно, коли запорошений снігом.

Бувало, раніше куродо з’являлися до своїх дам у найкращих одежах і викручували з них воду.

Тепер вони не надягають їх навіть вдень, не говорячи вже про ніч, а замість цього приходять у звичайному вбранні.

Та які ж гарні були куродо в одязі начальників гвардії!

Боюся, що після моїх слів кожний чоловік вирушить до своєї коханої в дощову погоду.

У час, коли на небі яскраво сяє місяць, хтось у вікно кинув листа в опочивальню дами, де на червоному папері було написано: «Нехай ти не знаєш, але…»

При місячному світлі дама читає цей лист. Чудова картина! Хіба це могло трапитися в темну похмуру ніч!

272. Один чоловік завжди надсилав мені листи

Один чоловік завжди надсилав мені листи наступного ранку після любовної зустрічі. Та раптом він сказав мені:

– Навіщо зайві слова? Давай обійдемося без довгих пояснень! Ми зустрілися востаннє. Прощавай!

Наступного дня від нього ані слова. Зазвичай він надсилав мені листа з першим промінням, а сьогодні немає жодної звістки. Не дивно, що я весь день провела в поганому настрої.

«Значить, він точно вирішив це», – подумала я. Наступного дня з самого ранку пустився сильний дощ. Вже настав полудень, а звістки від нього не було.

«Всьому кінець, він мене більше не кохає», – сказала я собі.

Увечері, коли сиділа на веранді, слуга приніс мені листа. З яким нетерпінням я відкрила його, але там було всього