Жан Жене - Щоденник злодія

Рене розпитує мене, чи не знаю я педиків, яких він міг би обібрати.

— Певна річ, не твоїх друзяк. Твої друзі — то святе.

Подумавши кілька хвилин, я нарешті згадав про П'єра В., у якого Жава прожив кілька днів.

П'єр В. — старий (п'ятдесятирічний), гирявий, маніжний гомик — носить окуляри у сталевій оправі. «Перед тим як удатися до любощів, він їх кладе на комод», — розповідав мені Жава, з яким я заприязнився на Лазуровому Березі. Одного разу я жартома запитав у Жава, чи подобається йому П'єр В.

— Зізнайся, ти його любиш.

— Ти з глузду з'їхав. Я не люблю його. Але він славний хлопець.

— Ти його шануєш?

— Авжеж, він мене годував. І навіть надіслав мені купило.

Він казав мені це з півроку тому. Сьогодні я його запитав:

— А у П'єра В. нема чого поцупити?

— Либонь, злидні, сам знаєш. Хіба золотого годинника.

— І все?

— Може, є й гроші, але доведеться шукати.

Рене потрібні точні відомості. Він дістав їх від Жава, який навіть погодився зустрітися зі своїм давнім коханцем і заманити того в пастку, де Рене оббере його як липку. Коли він пішов від нас, Рене сказав мені:

— Але ж і паскуда цей Жава. Яким треба бути негідником, щоб робити те, що він робить. Ти знаєш, я б на таке не зважився.

Дивна скорбота й неспокійна атмосфера потьмарює світ: я люблю Жава, який любить мене, але ненависть нацьковує нас один супроти одного. Тут годі чимось зарадити, ми ненавидимо один одного. Коли з'являється ця люта ненависть, то мені здається, що я зникаю, і бачу, як зникає і він.

— Ти — мерзотник!

— А ти покидьок!

Уперше він іде на ризик, шаленіє, намагається мене вбити, гнів робить його жорстким: переставши бути позірністю, він стає примарою. Але той, ким він був для мене, щезає. Той, ким був для нього я, припиняє своє існування, одначе живе й далі в нас обох, плекаючи, пильнуючи нашу маячню, упевненість у такому глибокому примиренні, що ми розридаємося, знову відшукавши один одного.

Його підлота, слабовілля, вульгарність манер і почуттів, його дурість і боягузтво не заважають мені любити Жаву. А ще додайте до цього його люб'язність. Порівняння, чи суміш цих простих складників, чи їхнє тлумачення породжують нову якість — своєрідний сплав — який не має назви. Додайте до цього фізичний зовнішній вигляд Жави, його могутнє понуре тіло. Щоб краще передати цю нову якість, варто зазначити, що вона викликає в уяві образ кристалоїда, кожен складник якого, перелічений вище, став його гранню. Жава весь сяє. Його чистої води кристал — і його сяйво — власне, і визначають своєрідність його чесноти на ймення Жава, яку я люблю. Уточнюю: я не люблю ні підлоти, ні глупоти, я люблю Жаву не за першу і не за другу якість, але їхній збіг у ньому зачаровує мене.

Хтось непомалу здивується, як поєднання таких кволих якостей здатне створити такий твердий кришталь із гострими гранями; хтось непомалу здивується, чому я порівнюю — не самі вчинки, а моральний вияв цих вчинків — з ознаками вимірного світу. Я ще раз кажу, що я був зачарований. У цьому єдиному слові зачаїлася мрія про світло — або радше про пучок променів на кшталт сполохів кришталю. Ці сполохи є результатом певної постави площин. Саме з ними я порівнюю нову якість — чесноту — досягнуту завдяки слабовіллю, підлоті тощо.

Ця чеснота не має назви, хіба що ім'я того, хто її випромінює. Хай ті сполохи, що променіють із нього, відшукавши займисту речовину, обпалять мене, бо то кохання. Прагнучи пов'язати себе з тим, що нагадує в мені цю речовину, подумки я досягаю зникнення цих якостей. Їхнє зіткнення в особі Жави засліплює мене. Він сяє. Я палаю, оскільки він мене обпалює. Моє перо, що завмерло для коротких роздумів, слова, які товпляться в моїй голові, викликають у пам'яті світло і тепло, з якими зазвичай пов'язують кохання: засліплення, проміння, багаття, сполохи, зачарування, опік. Тим часом якості Жава — ті, з яких складається його блиск, — холодні. Кожна з них окремо засвідчує брак темпераменту і температури.[xxxi]

Я розумію — те, що я щойно описав, не передає суті Жава, але дає уявлення про ту мить, коли він постав переді мною. Точніше, про момент нашого з ним розриву. Тепер, коли він покидає мене, я наочно поясню, пощо я страждаю. Наш розрив був для мене наглим і болісним. Жава уникав мене. Його недомовки, квапливі поцілунки, похапливі відвідини — він приїздить велосипедом — то лише виверти. Під каштанами Єлисейських полів я освідчився йому у своєму палкому коханні. Умови мені сприяли. Що утримує мене саме в мить нашого розлучення — це його хвилювання і розгубленість перед моїм рішенням, раптове насильство цього розриву. Він приголомшений. Те, що я йому кажу — про нас, а надто про нього — обертає нас обох на такі безталанні істоти, що аж сльози навертаються на його очі. Він упав у журбу. Він мовчки поринає в жалобу, і ця жалоба огортає його поетичним німбом, який надає йому ще більшої чарівності, бо тепер він сяє крізь туман. Я прив'язуюся до нього ще більше саме тепер, коли мушу його покинути.

Його рука, що бере в мене простягнену йому цигарку, надто квола й тендітна як на його м'язисте неповоротке тіло. Я підвожуся, цілую його і запевняю, що це останній поцілунок.

— Ні, Жанно, я тебе ще раз поцілую, — каже він. За кілька хвилин, пригадуючи ту сцену, я