Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

— Пороблено й тут… Од свеї дочки Наталка Андрія одвела, а до твеї привела…

— Шо?! — Яринині очі стали схожі на дві канави, що ось-ось розіллються од надмірного дощу.

— Маріанна ж по-справжньому того хлопа любила, — знову ошелешила каліку-односелицю Шолотиха. — Але то вже потім втямила, як депутат її заміж покликав. Приїхала якось додому та й сказала, що кидатиме його, бо хоче назад до Андрія вернутися… Наталка як почула те, то стала її відмовляти, на Андрія наговорювати, що він бідний, а Маріанна, така хорошуха, може за добрий заміж вийти, зажити, як ніхто й ніколи в селі не жив! Але донька Наталчина однаково Андрієм марила… І вони таки сходилися ще! Знову зачали бачитися, тільки нишком… Затим тайно вінчатися надумали — то диякон проговорився Наталці, бо бачив, як Маріанна з Андрієм до батюшки ходили… От Наталка і втнула те, що втнула. Андрій того й вибачався, що Маріанну, ніц’ не сказавши, покинув… Вона ще й мучилася, сльози лила, як побачила, що він до твеї Чесі став ходити, а потім ще й женитися з нею надумав… Але ж то не з власної волі. З Наталчиної…

Ярина язик проковтнула і лиш дивилася на стару, що повільно, мов дим, виходила з її хати, криво та чутно шолопаючи, з однієї ноги на другу переступаючи.

— Боже милий, Боже милий, — шелестіла, мов падолист восени.

По тому, як Шолотиха покинула її двір, випила цілих півлітра самогонки. Іншої розради для себе натоді не бачила.

Відтак Королівська почала вдаватися до пиятики щоразу, коли згадувала про сказане відьмою (чи ж відьмою?) або коли думала про нещасну (за що, Боже?!) долю своєї дитини з чесним, як і її душа, іменем.

Сава, не стукаючи у двері, тихо зайшов у хату. Кілька хвилин тому надворі схвильована, але привітна маленька жіночка розказала йому, що її донька хворіє і другий день не встає з ліжка — переважно спить, бо коли очунює, то починає в усьому себе винуватити й казати, що їй, такій недалекій і нікому не потрібній, нема чого робити на цім світі.

— Ти так кажеш, доню, як татко твій колись казав, — обережно дорікнула Ярина Чеславі ще вчора, перед сном. — От якби він таки постарався, поборовся, то, може, й довше пожив би, — промовила. — Не здавайся, доню, бо ти так мало життя побачила…

— Мамо, чому ми — такі, а не інакші? — натомість спитала неньку.

— Нормальні ми з тобою, доню, — відказала Ярина. — То, бач, норми тепер інакші. Жаль… Бо то норми тепер — ненормальні.

— Заважає мені моє серце, мамо, — то вже сьогоднішнього ранку шепотіла, плачучи, Чеся. — Надто велике воно, надто багато в ньому любові, а тепер болю. Якби те серце було меншим, мамо, щоб як у всіх… Або… якби ту любов можна було вирізати, як ото апендикс, щоб не боліло так всередині й не мучило…

— Доню люба, ну, коли вже так багато теї любові маєш, то згадай про себе, птасю, себе полюби, квітю моя, — благала Ярина, сльозливі ріки на доччинім обличчі витираючи.

— За що? Як я ніяка…

— За серце велике, дитино! Найперше за серце себе полюби, бо сама розумієш, що мало хто таке має!

— Якби ж воно, як у всіх, було, мамо, — вела своє розбита Чеслава. — Щоб так не страждати, щоб скоріше забувати…

Ярина трималася. Вона коло доньки сліз не розпускала, до причитань не вдавалася. І про оковиту назавше забула. Ось її світ — лежить під покривалом і так, наче вода з рук, витікає. Мусить ловити, хапати, рятувати, докупи збирати, бо не стане його, то і Ярина пропаде. Вона без Чесі — так само вода. Нежива. Непотрібна…

— Ще він до твоїх слідів приглядатиметься, — неохоче згадувала Матвія безсердечного. — Але то буде тоді, коли ти про все забудеш, доню моя, коли ти себе полюбиш, квітю люба, і тебе хтось достойний полюбить… по-справжньому.

Чеслава спала. Лежала, вкрита зугарним домотканим рядном, на широкому ліжку та важко дихала. Сава сів на стілець, що стояв поруч.

Русалка… Тепер її годі було так назвати — куди й поділися ті прегарні золотаві плетива кіс. Перекинулися вони, мов за велінням якогось злого чаклуна, на чорні й недоладні космаки.

Відчувши чиюсь присутність, Чеся розплющила затуманені очі. Сон її був неміцним і рвучким, ніби змокріла од сліз паперова серветка.

— Ти? — прошепотіла без усмішки.

— Не ждала? — і собі запитав Нагорний.

Вона заперечливо крутнула головою. І вмент скривилася.

— Його ждала, — проскрипіла й заплакала.

— Думаєш, вернеться? — мовив юнак, але й собі імені Матвія не назвав.

Вона знову захитала головою з боку в бік.

— То нащо ждеш? — спитав співчутливо.

Сава піймав себе на думці, що якби зараз йому трапився той мерзотник Доброжанський, то він уперше за роки мирного та спокійного парубкування розпустив би кулаки — відколошматив би паскудника, як найшкодливішу тварюку. Бо Чеслава виглядала, як тяжкохвора людина чи й при смерті. Не було більше світла в її очах! Чеся скидалася на ніч, ще й таку, що не минає…

— Вміти втримати себе в руках — то велике діло, — заговорив Сава словами давнього знайомого дядька Миколи, з яким колись у лікарні лежав, від алергії лікувався. Чомусь саме цієї миті згадав застільну балачку, коли старий бородань повідував про свою невимовну біду — втрату маленької доньки, яка втопилася у ставку. — Якою крепкою не була