Редьярд Кіплінг - Мауглі

— Хто кличе? — спитала жінка тремтячим голосом.

— Хіба забула? — озвався Мауглі, і в нього пересохло в горлі.

— Якщо ти, то скажи, яким ім'ям я називала тебе? Скажи! — Жінка причинила двері і притисла до грудей руки.

— Нату, oгe Нату! — відповів Мауглі. Як вам відомо, саме так називала його Мессуа, коли хлопчик вперше з'явився у Людській Зграї.

— Іди сюди, сину мій, — покликала вона, і Мауглі вийшов на світло. Юнак глянув просто в обличчя Мессуи, жінки, яка завжди добре до нього ставилася і життя якої він урятував багато років тому, коли Людська Зграя чигала на неї. Мессуа постаріла, волосся на її голові посивіло, але очі й голос залишилися такі ж, якими він знав їх. Як і кожна жінка, Мессуа гадала, що побачить Мауглі таким самісіньким, яким він пішов од неї. І її очі здивовано перебігали по ньому з ніг до голови, що доторкалася до верхнього одвірка.

— Мій сину, — пробурмотіла вона збентежено і впала юнакові в ноги. — Але ти вже не син мій. Ти — бог лісів. Ай!

Мауглі з ножем на шиї стояв, осяяний червоним світлом каганця, — високий, дужий, красивий, з довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах, у вінку з білого ясмину, і його легко було визнати за дикого бога з індійських легенд про Джунглі. Дитина дрімала в колисці і, прокинувшись, заплакала з переляку. Мессуа пішла заспокоїти маля, а Мауглі стояв і розглядав глечики, горщики, засіки для зерна та всі інші людські речі, які добре йому запам'яталися.

— Чого ти хочеш — їсти чи пити? — прошепотіла Мессуа… — Тут усе твоє. Ми зобов'язані тобі життям. Але чи ти той, кого я звала Нату, чи ти бог Джунглів?

— Я — Нату, — відповів Мауглі. — Я дуже далеко від своїх Джунглів. Побачив світло, от і прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.

— Коли ми прибули в Канхівару, — боязко промовила Мессуа, — англійці хотіли захистити мене і мого чоловіка від тих, хто хотів нас спалити. Пам'ятаєш?

— Звісно, не забув.

— Та коли Англійський Закон був підготовлений, ми пішли в те село злих людей, але ие знайшли його.

— Це я також пам'ятаю, — сказав Мауглі, і ніздрі його затремтіли.

— Потім мій чоловік пішов у найми. Він був дужий, і нам дали тут трошки землі. Село, правда, не таке багате, як там, але нам двом небагато треба.

— А де ж той чоловік, що тієї ночі перелякався і копав землю?

— Помер рік тому.

— А це? — Мауглі показав на дитину.

— Мій син. Він народився два дощі тому. Якщо ти бог, то пошли йому Милість Джунглів — хай йому буде безпечно серед твого… твого народу так само, як мені й моєму чоловікові було в ту ніч.

Мессуа підняла дитину, яка, забувши свій страх, потяглася до ножа, що висів на грудях у Мауглі. Юнак обережно відсторонив маленькі пальчики.

— Якщо ти Нату, якого заніс тигр, — озвалася Мессуа, то це твій менший брат. Благослови його як старший…

— Ай, яй! Що я знаю про річ, яка зветься благословенням? Я і не бог, і не брат йому. О мати, мати, як важко в мене на серці! — І Мауглі затремтів, опускаючи дитину.

— Може, — мовила Мессуа, пораючись біля горщиків, — усе це від того, що ти блукав по болотах. Тебе й справді трясе лихоманка.

Мауглі посміхнувся від однієї думки про те, що ніби в його рідних Джунглях щось може йому пошкодити.

— Я розведу вогонь ї дам тобі теплого молока. Скинь вінок ясминовий, бо він надто пахне для такої маленької хатини.

Мауглі сів і, опустивши голову на руки, щось забурмотів. Різноманітні відчуття полонили юнака, голова пішла обертом, його занудило, наче він і справді отруївся. Мауглі довгими ковтками пив молоко, а Мессуа час від часу погладжувала його по плечі, не зовсім упевнена, що цей юнак — не якийсь казковий бог із Джунглів, а її син Нату. І вона раділа, що Мауглі — принаймні тіло і кров.

— Сину, — заговорила нарешті Мессуа, і її очі засвітилися гордістю, — чи казав тобі хто-небудь, що ти найкрасивіший у світі?

— Що? — перепитав Мауглі, бо, звичайно, він ніколи не чув нічого подібного.

Мессуа розсміялася тихим щасливиш сміхом. Їй досить було поглянути на його обличчя.

— Отже, я перша сказала? Добре бо ж мати рідко говорить синові такі приємні речі. Ти дуже гарний. Я ніколи не бачила такого вродливого чоловіка.

Мауглі повернув голову, намагаючись подивитись через своє могутнє плече, і Мессуа знову засміялася, й сміялася так довго, що юнак, не розуміючи її радісного настрою, почав сміятися разом з нею; дитина перебігала від Мауглі до Матері і також заливалася сміхом.

— Ти не повинен сміятися з свого брата, — говорила Мессуа, притискаючи дитину до грудей. — Якщо ти хоч наполовину виростеш такий гарний як