Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Ще й виступає, блін! — сплюнув у кущі Вадим.

— Починай ще ти! — розсердилась дівчинка і згадала Радзивілчині слова: — Між іншим, видатного письменника Хемінгуея мама в дитинстві за кожне брудне слово примушувала полоскати рота з милом!

— Ще й ти зі своїми лекціями!

— Я можу піти!

— Ой, мовчу вже, мовчу, сорі!

Одну руку на Вадове плече, другу на Софійчине… Ох, знову сповзла! Ану якщо підтримувати? Вже краще… Отак потроху-потроху доволочуть…

А стидовисько ж яке, Господи! Софійка опускала голову (от би знадобилась перука, яку вдягала колись на розвідку з Кулаківським!), а в тій голові бемкало: «Я і себе, і норму свою знаю…», «Етикет… Не курити стоячи й на ходу…» А лежати напившись, мордою в газон, за етикетом чи ні?

Вадим у дверях бігом попрощався, здавши усе на Софійку. Ех, якби не педагогіка Хемінгуеєвої мами, Софійка б наговорила йому зараз та-а-акого!..

Пояснила родичам усе як є. Пустельник поміг укласти «потерпілу» на канапу. О, не про таку зустріч із ним Софійка мріяла, сюди рушаючи! Ірка щось знов хотіла сказати, але тільки гикнула, і Софійка від ганьби утекла до тітоньки на кухню.

— Звіробій — щоб все очистити, м’ята — щоб шлунок заспокоїти, — мурмотіла під ніс Сніжана і вже варила якесь зілля. Все-таки чудова у неї тітонька! На відміну від не дуже чудової небоги…

Поки настоювалась трава, Сніжана про всяк випадок винесла з ванної до Ірчиного ліжка стерильно чисте (як і все у лікарчиній квартирі) пластикове відро:

— Подзвони її батькам і скажи, що вона заночує тут! Слухняно знайшла в довіднику й набрала номер Ірчиного домашнього. Новину про те, що після вечірки Іра заночує в однокласниці, там сприйняли спокійно і навіть байдужо.

Потім набрала домашній номер і кількома словами переказала свою пригоду. Мабуть, теж заночує в тітоньки: ану ж уночі доведеться чергувати біля недужої? Мама поахкала-поойкала, але теж зрозуміла. І мама в Софійки чудова!

— Тітусю, вам помогти?

— Ох, уже й так помогла — далі нікуди!

— Поки що нічого. Мий руки і йди до хлопців. Як потрібно буде, покличу.

Ірка то лежала трупом, то скручувалась клубком, то щось горлала, то вила від болю.

Молода родина з малою дитиною мала затишний вечір!

— Бачила? — змовницьки шепнув Пустельник, чукикаючи малюка, щойно Софійка зачинила двері з вітальні в кімнату.

— Ох, ліпше б не бачити! — було і прикро, і соромно.

— Я про теленовини!

— Ой? Невже показували?

— На двох каналах! Прогриміли на всю Україну, хай йому грець! Але нас тепер уже ніякими дзвінками не залякати!

— А що, були ще дзвінки?

— Та… Так, трохи! Забудьмо! Ух, ти моє хороше! — Сергій весело підкинув хлопчика. — Твої картини й диктофонні записи уже долучені до справи як речові докази!

— Ой, це ж мені старим парком тепер хоч не ходи! Калинич мене зненавидить!

— Поживемо — побачимо! Думаю, ми це залагодим, і все буде гаразд!

Ні, ну не розумник хіба?

— О-о-ой! — загорлало з вітальні.

— Софійка з Сергієм вибігли на поклик.

— Галімо ж мені як, о-о-ой!

«Галімо», «гальомий»… Десь ще, крім Ірки, чула це слово… Мокренків блокнот?..

— О-о-о! Як же мені галімо!..

— Спокійно, Іринко, спокійно! Ану підводься! — Тітонька приклала до Ірчиної голови мокрого рушника і простягнула чашку. — Звіробій все очистить, м’ята шлунок заспокоїть!

Завадчучка спраглими й гучними ковтками поглинула вариво і по-собачому віддано подивилась на Сніжану:

— Я ж не помру, нє?

— Не вмреш, Іринко, не вмреш!

— О-о-о! — Завадчучка відкинулась на подушку й заплющила очі.

Але як тітонька з’являлась на Ірчиному горизонті, та припиняла стогнати, скиглила:

— Я ж не вмру?

— Не помреш, Іринко, не помреш!

Заснули аж під ранок.

Уранці Пустельник побіг втрясати музейні справи, а тітонька пішла гуляти з Сергійком:

— Прокинеться — ви вже тут якось самі! — кивнула на «сплячу красуню».