Борис Пахор - Важка весна

— Ти про що?

— Якийсь Антуан пише...

— Антуан?

— І цікаво, що ти зустрілася з ним на тій дорозі, якою не хотіла йти зі мною.

— Зустрілася? Що ти вигадуєш?

Але ще тієї миті підійшла до дивана із зубною щіткою в руках.

— А чому ти порпався в моїх речах? — Глянула на книгу й аркуш на книзі.

— Я зовсім не порпався. Він випав із книги і сам потрапив мені на очі.

Вона схопила книгу, знову засунула лист між сторінки й поставила до інших книжок. Її обличчя змінилося; сильнішими, ніж лють, були збентеженість і жаль, бо розуміла, що втрачає сподіване щастя гарного вечора.

— Але за яким правом ти дозволяєш йому вплітатися в наш зв’язок?

— Це стосується лише мене, а не нас.

— Справді. Але ж ти не хочеш сказати, що тобі отой Антуан однаково близький, як і я?

— Гадаю, що ти злобливий. — І стала перед ним, немов не могла вирішити, чи сісти їй на диван, чи повернутися до умивальника.

— А хто ходить потай на побачення?

— Побачення вигадав ти.

— Антуан пише: там, де ми зустрілися.

— Облиш того Антуана! — І випростала руку, в якій тримала щітку.

— А як мені його називати? — Йому було шкода, що напирає на неї; водночас почувався холоднокровним суддею, який хоче бути неупередженим, але все одно лишається упередженим.

— Не треба його взагалі згадувати.

Різко повернулася до умивальника.

— Те, що когось зустрічаєш на дорозі, не можна назвати побаченням.

— А якщо наперед знаєш, що зустрінеш когось на дорозі?

— Хто сказав, що я наперед знала?

— Ти не хотіла, щоб я з тобою йшов.

— Неправда.

Посунувся на дивані.

— Або сумління в тебе нечисте, — роздратовано сказав, — або доведи мені, що я неправий.

— Ні те, ні інше. Просто ти уявляєш речі, яких немає.

— Я лише читав.

— І що ти читав? Те, що мене хтось хотів побачити, але даремно сподівався?

— З листа цього не витікає, проте незрозуміло, чи й вдруге чекав даремно.

— Та не було ніякого першого разу.

Вона сіла і втомлено сперлася спиною на полицю з книгами.

— Я бачу, що ти мені не довіряєш. І тому всі ці розмови даремні.

— Якщо хтось пише, що ти принесла в його життя весну, і чекає на тебе там, де ви вже одного разу зустрілися... Що я повинен думати?

— Нічого.

Мовчав, і через безсилля гіркота змагалася в ньому з гнівом.

— Ну, тоді мені не залишається нічого іншого, як піти.

— Так, — прошепотіла вона і дивилася непорушно перед собою. Коли він підвівся, її губи ледь помітно затремтіли.

«Я чиню насильство над собою, — думав він гірко, — це кляте коло тримає нас у пастці безвиході».

Він усе ще стояв і дивився на неї, немов якийсь несподіваний жест може змінити крижану непорушність; в темряві навколо них поволі розповзалося щось гидке, немов навколо зловмисника, який щойно скоїв злочин.

— Я ж принесла хліб, щоб намазати маслом, — безсило мовила вона. Зігнувшись, спершись спиною на книги, вона була тінню, яку немилосердно ковтає темрява ночі.

— Ну, що ж, — він зрушив з місця. — Але ж ти не будеш заперечувати, що оте вчорашнє неповторне ми проміняли на цю глевку безвартісність?

— І все це через отого старого віслюка... — гірко пробурмотіла вона. — Ідеш собі дорогою, коло тебе зупиняється автомобіль, тобі пропонують підвезти. «Дякую, я спеціально ходжу пішки, щоб рухатися», — одказую. А на третій раз тобі це здається дещо нечемним, і ти погоджуєшся. І коли виходиш біля польової дороги, тебе просять, щоб ти погодилася на майбутнє.

Її обличчя залишалося видимою плямою світла в темряві.

— Ну, от і маєте перше побачення, панове! — гірко вигукнула вона.

— Гаразд. Але могла би трохи стримати цю в’їдливість та іронію.

— Мені здалося страшенною дурнею вплітати цю базганину в наше кохання.

— Але якби на дорозі той чоловік побачив мене поруч із тобою, він би все зрозумів.

— Навіщо когось принижувати без потреби?

— Цілком шляхетно. Але таке благородство ніяк не виправдовує те, що ти гралася в хованки.

— Я не гралася, Радку, — її голос затремтів.

— Гралася. Коли вигадувала всі можливі причини, аби я не йшов з