Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

купив собі тачку, на яку той же Батон не може заробити ось уже четвертий рік. А він, між іншим, дипломований тренер із фітнесу. До нього жирні тітки ходять, жопами трусять, фігуру шукають. А ще Юрій Грузинов — чемпіон Київської області з бойового самбо. У Колі Графа оно — розряд по грецькій боротьбі, дзюдо й карате. Я — стронгмен, Васю Вірастюка й Діму Халаджі отак знаю, — зчепивши хрестом два вказівних пальця, Щербань потягнув їх, показуючи, як міцно тримає й важко розірвати. — І ще різні такі штуки знаю. Спортклуб у нас. Хочеш — приходь качатися, бо дохлий ти якийсь, бачу.

— Прийду, — Птаха сам собі повірив.

— Пізніше приходь, як ментів розженемо. Я серйозно, людину з тебе зробимо.

— А я хто?

— Молодець! — наблизившись, Батон хлопнув Птаху по плечу. — Розберемося, чувак. Так ходімо до ваших?

— Ходімо, — кивнув Богдан. — Тільки там усі наші. Ніхто ніким не командує.

— Та ну!

— Сам побачиш. Хочете — приходьте, вартуйте, допомагайте. Як ось ми. Люди завжди потрібні.

— А проведеш?

— Вхід відкритий.

— Лади. Тоді давай, до завтра.

Отак, на рівному місці, Птаха знайшов команду.

Ще відтоді, коли все починалося, відчував потребу когось триматися. Рухатися не в загальному, хаотичному, хоч на позір організованому, а в конкретному, чітко визначеному фарватері. Не готовий був назвати саме Ігоря Щербаня своїм лідером. Просто поряд із ним та іншими спортсменами почувався впевненіше й навіть безпечніше…

І ось тепер, коли палаючу вулицю Грушевського накрила морозяна водохресна ніч, Птаха не знав, що йому треба робити. Як діяти, аби принести той максимум користі, на який здатен. Та поруч із зосередженим діловим Щербанем відчував себе потрібним. Людиною, котра знайшла у вогняному хаосі й революційному гармидері своє власне місце.

Коли почалося, був удома. Уночі хтось пустив чергову чутку, що перед грядущим віче планується зачистка, щоб політики не встигли, не змогли сказати людям щось важливе. Та нічого традиційно не сталося, холодна ніч минула спокійно, розвідка не бачила навіть тітушок по дворах, і всі кругом бубоніли: набридло стояння просто так, балакають і балакають, ніхто ж не слухає нікого, тому правильно завтра народ зібрався йти вгору по Грушевського до парламенту. Чув Птаха й заперечення: пощо туди йти, неділя, там і по буднях вони не завжди є, чого волати під порожніми стінами?! До прийняття жодних рішень ані він, ані козятинська команда, ані Ігор зі своїми спортсменами стосунку не мали. Як домовляться, так і буде. Що скажуть, те й зроблять.

Тим більше, не знав Птаха, хто звелів почати війну з беркутівцями на Грушевського.

Почувши таке, підхопився негайно, Щербаня не чекав, погнав туди сам. По дорозі набрав його. Виявляється, Ігор узагалі вирішив забити на мирні зібрання й почав натякати на розчарування. Тепер же голос у трубці звучав бадьоро, як ніколи. А головним словом стало: «Нарешті!»

Вони зустрілися на Європейській, на розі біля готелю «Дніпро», коли вже сіріло й палало. Повз них молоді хлопці й трохи старші чоловіки, мов мурахи, несли до лінії вогню автомобільні шини: хтось котив перед собою одну, хтось тримав, начепивши по одній на кожну руку, та здебільшого їх чіпляли по кілька на довгі міцні жердини й перли вперед.

Скинувши, відходили.

А бійці з передової, у касках, масках-балаклавах, поверх них — респіратори, немов носи викопних тварин, підхоплювали шини з землі, коротко розбігалися, сильний кидок — і кружальце летіло у вогонь. Чаділо, клуби чорного диму закривали повстанців від міліції та беркутівців по той бік вулиці, розділяли їх, створювали густу ядучу завісу.

З-за неї, прориваючи димову стіну, летіли гранати, бахкаючи й розганяючи від себе народ. У відповідь сипався кам’яний дощ, коли — ріденький, та частіше — густий. Швидко й упевнено виростали пірамідки з вивернутої бруківки. Каміння клали так, щоб зручніше було брати й не бігати за ним далеко. Поруч, у шаховому порядку, мостили одна на одну шини, котрі невідомо де бралися в небаченій раніше кількості.

— Громадяни! Ваші дії незаконні!

— Банду — геть! — гаркало у відповідь.

— Слава Україні! — кричали з іншого боку, від «динамівської» арки.

— Героям слава! — вибухали дружним, ніби після тривалих репетицій, хором усіяні людьми пагорби, що нависали над будівлею Парламентської бібліотеки й зрівнювали тих, хто забрався нагору, із колонами стадіону.

На кожен такий вигук летіли нові гранати.

З ворожої сторони час від часу проривалися клуби білого диму, відганяючи повстанців далі від охоплених вогнем автобусів та машин. У такі моменти натовп здавав назад, до початку вулиці, або розсипався до стін прилеглої будівлі. Люди кашляли, закривали очі, терли їх, тут же наспівали дівчата-волонтери з великими пластиковими бутлями — там чай з лимоном, треба промивати. Щойно дим розходився, натовп підсувався ближче знову, летіли нові шини, беркутівців по той бік вогню накривали зливою каміння, присмачуючи матюками — так, ніби вони все це