Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

Тулуза) 8 червня 1993 р. Її основою стала Група вивчення і дослідження європейської цивілізації (ГРЕСЕ), що існувала у Франції з 1969 р., і була своєрідним мозковим центром “нових правих”. Її ідеологами були Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П’єр Віаль, та ін. Президентом “Європейської синергії” з часу її заснування був Жільбер Сенсір, один із засновників Французького національного фронту. Головною ідеєю “Синергії” було вироблення імперської моделі, побудованої на священних духовних принципах, в розумінні Священної імперії в європейському масштабі, яка могла б протистояти глобальним діям США. Серед публікацій асоціації матеріали про Юліуса Еволу, про сучасне язичництво.

Питання язичництва у періодичних виданнях “Синергії” піднімалися неодноразово. Однак, члени організації не обмежують себе виключно язичницькими світоглядними настановами, враховуючи рівень християнізації європейського суспільства. Так, Ж. Сенсір писав, що “головним завданням “Синергії” є захист античної спадщини, що спільноєвропейська цивілізація має дохристиянські корені” [186. 12]. Однак, Сенсір не схвалював “карнавального” язичництва, і радив враховувати роль язичницько-християнського синкретизму в католицтві [186.14].

Серед інтелектуалів правого спрямування у Франції свого часу визначався Ален де Бенуа, автор книги “Як можна бути язичником?” [32], про якого інший відомий француз Гійом Фай висловився досить критично: “він колись оголосив себе “язичником”, але насправді залишився юдео-християнином у сучасному агностичному розумінні: за своєю ідеологією, своїм світовідчуванням і основним інтересом” [474].

Помітним явищем в осмисленні феномену язичництва стали праці сучасного французького філософа Гійома Файя. Зокрема, в своїй праці “Археофутуризм” (видавництво Енкр, 1998 р.) він провіщає повернення архаїчних цінностей, таких як: “природний розподіл ролей між чоловіком і жінкою; спадкоємність етнічних і народних традицій, відродження духовності і організація етнорелігійного культу; відновлення суспільної ієрархії; культу Предків, обрядів і випробувань при посвяченні; відновлення органічних громад на різних рівнях від родинної сфери до всього народу; незмішування еротизму з подружжям; престиж військового класу; відкрита та ідеологічно узаконена нерівність суспільних станів; пропорційність обов’язків з правами; віддання належного справам людей, а не самим людям, що повинно підвищити відповідальність останніх” [474].

В іншій своїй книзі “Колонізація Європи. Правда про імміграцію й іслам” (Енкр, 2000 р) Г. Фай, докладно проаналізувавши наступ ісламу на європейський світ, дійшов висновку про слабкість християнства (“католицтво перебуває в стані прогресуючої анемії”), його нездатність протистояти сильнішому “брату-конкуренту”. І хоча язичництво “не втручається у цю сімейну сварку”, однак, на думку мислителя, воно в решті-решт буде змушене вступити в протиборство з цим останнім форпостом монотеїстичного монстра.

Гійом Фай – добре обізнаний з Кораном. Мусульмани після виходу його праці були здивовані тим, що він знає про їхні наміри підкорити всю Європу. Г. Фай також знає, що розмови мусульман про так званий “світський іслам, здатний до гармонійної інтеграції” – лукаві й лицемірні. Адже їхній пророк Мухаммед, коли готував експансію нових земель, радив “цілуй руку, яку ще не можеш відсікти”.

Гійом Фай вважає, що “ісламській загрозі на світовому рівні необхідно протиставити союз з язичницькими силами Європи й Індії. Іслам – це войовничий універсалізм, найбільш абсолютний зі всіх монотеїзмів “одкровення”. Він не терпить нічого, окрім самого себе і свого теократичного світогляду, тоталітарного у власному значенні цього слова, в якому віра зливається із законом” [474 ].

Нещодавно Г. Фай опублікував маніфест за відродження континенту “Чому ми боремося” (Енкр, 2001 р.): “Наші народи стикаються з найсерйознішими загрозами за всю свою історію: демографічний крах, колонізація в результаті напливу інородців і мусульман, розклад європейських структур, підпорядкування американській гегемонії, забуття культурних коренів і т. д.”. Г. Фай пропонує сміливу ревізію вмираючої сучасності, закликає до відновлення язичницького способу життя. Ще в юнацькі роки в Дельфах він склав клятву язичницьким Богам і залишився вірним їй усе життя.

Головна квінтесенція його поглядів на язичництво: “воно не є антихристиянським, воно нехристиянське і постхристиянське”. Його язичництво позитивне, він не зводить ні з ким рахунків. Язичництво, – вважає Гійом Фай, – передувало християнству і переживе його в серцях європейців, воно вічне, бо воно організовується навколо трьох осей: зв’язок поколінь і зв’язок зі своєю землею, космічне занурення в природу, її вічні цикли і вічний “пошук” без наперед розробленого плану. Язичництво як найстародавніша і найприродніша з релігій світу, глибоко інтегроване в європейську душу. Гійом Фай вважає, що на противагу монотеїзму, саме язичництво “зв’язує” (тут “зв’язок” – у значенні слова “релігія”) людей одного суспільства з Богами і реальним конкретним світом.

Г. Фай визначає головні характерні риси язичництва – як єдність священного і світського, циклічна або сферична концепція часу (на противагу есхатології порятунку або прогресу, з його лінійним часом, спрямованим до “рятівної місії”), відмова вважати природу власністю людини (“сина Божого”), яка може експлуатувати і руйнувати її згідно своєму свавіллю та ін. Язичництво, за його словами, постійно сполучає протилежності в одній гармонійній єдності, різнорідне – в однорідному. Два протилежних і доповнюючих один одного варіанти язичництва: язичництво природи і язичництво сили, мистецтва, внесення в світ розумного початку, причому обидва вони емоційні. А язичницька мораль, на думку мислителя, ставить вищі вимоги, ніж християнська, бо язичництво вимагає від людини володіння собою, пошани до суспільних правил і життєвого порядку, які не нав’язані логікою кари або винагороди від всемогутнього Бога, але народжуються зсередини і психологічно сприймаються як необхідні обов’язки. Язичництво Гійома Фая – прометєївське, таке, що порушує рамки дозволеного.

Європа ніколи не переставала перебувати під впливом своєї язичницької підсвідомості, свідчення тому – уся європейська поезія і пластичні мистецтва. Гійом Фай говорить: “Чисто християнські поетичні твори не вражають, а все католицьке мистецтво відмічене знаком язичництва. Що це, як не постійний прояв божественної сили, всупереч іконоборським велінням монотеїзму? У християнстві, особливо після II Ватиканського собору (яке вже не має нічого спільного з християнством епохи хрестових походів), мене завжди дратувала перевага, що віддається слабким, жертвам, переможеним; гордість була оголошена гріхом, чуттєвість, навіть здорова, засуджувалася як така, що суперечить шляхам господнім. Читання Ніцше, але перш за все спостереження за сучасними прелатами і християнами, переконали мене в хворобливому і протиприродному характері християнської моралі, моралі хворих, раціоналізації відчаю. Ідея спокутування стражданням, що не має нічого спільного з язичницькою ідеєю героїчної смерті, схожа на ненависть до життя” [474].

Виходячи з принципу, що людство різноманітне, і що історія – це непередбачуване і нескінченне становлення, ми припускаємо, що на противагу монотеїстичним релігіям, на перший план має вийти органічне і цілісне, язичницьке бачення світу, а всі народи, спаяні патріотизмом і загальною свідомістю своєї самобутності, стануть суспільствами єдиної долі. Як ми бачимо на прикладі грецького язичництва, поняття Поліса є фундаментальним у язичництві, де Божества-покровителі мають явно політичний і ґрунтовницький (рос. почвеннический) аспект.

Фай на власному