Томас Тімайєр - Подих диявола

бульбашки збільшуються в об’ємі й витісняють воду. Гейзер починає переповнюватися, тиск водяного стовпа незначно слабшає, і це веде до того, що знову починає підніматися вуглекислий газ. Він, у свою чергу, теж спрямовується вгору, і вода піднімається з гейзера. Цей ефект доміно веде до ще більш стрімкого виходу газу, за якого на поверхню вириваються бульбашки більше метра в діаметрі й захоплюють за собою воду. Коли джерело спустошується, починається новий цикл. Фактично, принцип дії той же самий, що й у пляшці з содовою, котру збовтали і стукнули по денцю, щоб відкоркувати.

Учений зачерпнув води й ковтнув.

— Схоже, проблему з водою ми розв’язали.

— Куди зникла вода? — запитала Шарлота й подивилася вгору.

З отвору ще капало.

— Хто знає,— відповів Гумбольдт. — Здається, тунель дуже довгий. Імовірно, вона по якихось каналах повертається до водойми. Подивіться, басейн унизу знову починає заповнюватися. Я гадаю, що ще півгодини — і він знову буде повним. — Він зняв із плеча сумку й арбалет. — Принаймні, це підходяще місце для відпочинку. Поїмо, поспимо й поговоримо. Нам потрібно багато чого розповісти.

Еліза схвильовано слухала розповідь Оскара й Гумбольдта про зустріч із дівчинкою-рабинею. Були в цій історії й жахи, і лиха, але була й надія. Як виявилося, число викрадених за багато років людей досягало кількох сотень, і постійно прибували нові раби. Багато хто помер, але більшість усе ж таки вижила й сподівалася одного разу знову повернутися на землю. Людей використовували для будівництва шляхів, місць поховання й храмів, для зміцнення фортеці. Гірську породу, як повідомила їм Ніянг, пронизували сотні штолень і тунелів. Деякі були такими довгими, що досягали поверхні землі. Кам’яні освоювали підземний світ. Вони приборкали глибинних істот і почали використовувати їх для своїх цілей. Піщаних землерийок, величезних мокриць і могутніх вогнедишних ящерів. Тільки з дикими піщаними акулами не змогли вони впоратися, але кам’яні безстрашно від них відбивалися.

Доля рабів була жахливою, але в них жевріла надія на звільнення. Подейкували, що настане день, коли спаде прокляття, і їм дозволять знову повернутися нагору, до своїх сіл. Тільки ця надія й підтримувала в них життя. Але чи наступить колись цей день, і чи повернуться вони нагору, — цього ніхто не знав.

— А що це за фортеця? — запитала Еліза. — А може, Лєну повели туди?

— Можливо, — відповів Оскар. — До неї йти приблизно півгодини на північний захід. Тут, унизу, компас не працює, але ми запам’ятали напрямок. Ніянг каже, що споруда неприступна й оточена крутими скелями. Кожного бранця спочатку приводять туди. Там вони залишаються доти, поки не вирішать, що з ними робити. Гадаю, пошук потрібно починати саме там.

— А чи є можливість витягти звідти когось? — скептично поцікавилася Шарлота.

— Упевнений, що це буде нелегко, — сказав Оскар. — Судячи з опису Ніянг, висота споруди — понад сто метрів. Але ми маємо спробувати. Із цим погодилися всі, крім Лілієнкрона. Той був не в захваті.

— Як ми непомітно наблизимося до фортеці? Наскільки я зрозумів, там немає жодної можливості сховатися, і сила-силенна вартових.

— Гарне заперечення, — задумався Гумбольдт. — Перед нами стоїть таке питання: чи йти нам напролом, чи діяти хитрістю. Ці кам’яні, схоже, — чудові воїни. З піщаною акулою вони впоралися всього за кілька хвилин. А ви знаєте, що це було за чудовисько.

— Вони озброєні до зубів і добре вимуштрувані,— додав Оскар. — Щити, списи, мечі,— немає нічого, чим би вони не володіли. Іти відкрито було б чистим божевіллям.

— Що ти пропонуєш? — поцікавився Лілієнкрон.

— Нам потрібно замаскуватися, — заявив Оскар.

Лілієнкрон підняв брову:

— Схоже, я недочув.

— Ні, ні,— заперечив Оскар. — Я серйозно.

— І де ж це? У камінні?

— Ні. У рабів.

— Дурня!

— Дозвольте хлопчикові домовити, — втрутився Гумбольдт. — Давайте спочатку вислухаємо його пропозицію.

— Батько перевдягнеться наглядачем: він найви- щий з усіх нас. Прилаштуємо йому роги та шкуру, дамо спис і батіг. І разом із ним ми підемо до фортеці.

Учений розреготався.

— Гумбольдт — кам’яний? Воістину, видовище, на яке я хотів би глянути. Але як це спрацює? Не забудь, що між цими чудовиськами та людьми є певні анатомічні розбіжності. Кам’яні відразу запідозрять недобре.

— Ні, якщо ми постараємося, — заперечив Оскар. — Можете мені повірити, на питаннях маскування я добре знаюся. У Берліні я непогано зображував усіх, кого потрібно: посильних, різноробів, листонош і при слугу. Одного разу я навіть дівчинкою перевдягався. Щоправда, коли до нас потрапила Лєна, вона мене перевершила.

Шарлота кивнула:

— Тому що вона дівчинка, дурненький.

— Саме так, — посміхнувся Оскар. — Але от що я хотів сказати: тут ми знайдемо все, що потрібно для переконливого маскування. Зробимо з бамбука списа, з вусиків он тієї рослини — батіг. Мох і лишайник зіграють роль шкури. Виріжемо з кори маску, а для рогів можна знайти коріння. Переодягтися рабами буде зовсім легко. Роздягнемося, залишимо тільки мінімум одягу, забруднимося глиною та землею й будемо йти зігнувшись. До того ж, пил довершить роботу. Невелика театральна вистава, і, повірте, нас не можна буде відрізнити від справжніх рабів.

— …це принизливо, — похитав головою Лілієнкрон. — Тільки рабом мені ще не вистачало зробитися!

— Ну ж бо, поводьтеся як слід, а то вперіщу батогом! — розсміявся Гумбольдт.

— А… а що буде з моєю шапкою?

— Боюся, вам