Томас Тімайєр - Подих диявола

проробити досить великий отвір, щоб вони з Вілмою могли потрапити всередину. Обережно, рачки вона заповзла в гриб.

Нестерпний запах. Дуже різкий, галюциногенний. І з кожним сантиметром він ставав іще сильнішим.

На її батьківщині, на Гаїті, росли особливі чорні гриби, що змінюють свідомість. Їх використовували як основу для всіляких напоїв і порошків. Із них виготовляли суміші, що дозволяли зазирнути в минуле або майбутнє. Гриби не дуже небезпечні, якщо дотримуватися дозування. У цього гриба був схожий запах, — міцний і солодкуватий. Починало паморочитися в голові, перед очима затанцювали іскорки. Вілма з цікавістю поглядала на жінку. Світло тут було приглушеним, але його вистачало, щоб орієнтуватися. Внутрішня частина гриба освітлювалася пластинами, неначе він був затишною, теплою житловою печерою. Якби його можна було провітрювати, вийшла б непогана квартирка.

Еліза відкинулася назад і зчепила руки за головою. Як тут затишно! Як хочеться заплющити очі й трохи поспати. І раптом звідкілясь пролунав глухий рокіт. Здригнулася земля. Схоже на землетрус.

Вона поспіхом виповзла із гриба. Інтуїція попереджала про грозу. Щось підказувало, що будь-якої миті може статися щось незвичайне.

37

Лєна затамувала подих. Таких замків вона ще не бачила. Праворуч і ліворуч над пустельними пісками здіймалися величезні кам’яні брили. З обох боків від воріт стояли п’ятиметрові обеліски, прикрашені моторошною різьбою. Лєна розрізнила перекручені тіла й роззявлені пащі драконів, змій та інших тварин.

Довелося зробити кілька глибоких вдихів. Сцени чимсь нагадували ілюстрації Густава Доре, здавалося, що вони ось-ось оживуть.

За кріпосним валом було вузьке кільце незабудованої території, за яким починалися стайні та майстерні, і звідти нагору, до фортеці, вели сходи.

Сам будинок був витесаний зі скелі. Вежі, стіни, еркери, — усе видовбали в гірській породі. У вікнах світилися лиховісні вогні. Здавалося, що замок складається із сотень коридорів і приміщень, що йдуть усередину скелі. Великий мурашник. Фасад був таким високим, що губився в червонуватих сутінках. Над шпилями вежі кружляли дивні створіння. Незрозуміло, чи то це птахи, чи то рептилії, але дуже вже вони були схожі на літаючих ящерів, які давним-давно вимерли. Тварини носилися по небу з хрипкими криками, і шкіра їх блищала в насиченій червоній заграві.

За головними воротами починалися сходи. Горіли смолоскипи й нафтові лампи. У темряві промайнуло кілька рабів, які схилили голови на знак покірності. Невже це люди? Невже вона не єдина людська істотав цьому будинку? Ця думка трохи втішила дівчину.

Її погляд зупинився на посиленій охороні біля входу. Схрещені піки вінчалися наконечниками з чорного металу. Охоронці похмуро провели дівчину поглядом.

Надія в Лєни майже зникла. Навіть дурневі зрозуміло, якою неприступною є ця фортеця.

У повітрі відчувалося напруження. Комахи зникли. Не видно було навіть найменшої мушки. Неподалік від того місця, де вона перебувала, Еліза помітила болітце. Дивна синювата вода таємничо мерехтіла між світних рослин. Поверхня була гладенькою, немов дзеркало. Раптом вона скаламутилася. Потім з’явилися дрібні бульбашки, і зовсім скоро вода вже вирувала, як киплячий казан.

Еліза схилила голову. Тут відбувалося щось важливе. Бульби ставали дедалі крупнішими, із силою вискакували на поверхню й прямували до країв. Раптом із самої глибини вдарив водяний стовп, зметнувся до стелі й зник у круглому отворі. Вода спінилася, і вируюча піна докотилася до задньої частини печери. Зарокотав грім. Гора здригнулася під натиском стихії. Краплі води бризнули на всі боки, намочили шкіру й волосся Елізи. В обличчя вдарив сильний порив вітру, від якого на очах виступили сльози.

Еліза відступила. Диво! Справжнє диво! Вона скрикнула, розвернулася й кинулася назад.

Вона вже майже пробігла половину відстані, коли перед нею з’явилися чотири фігури. Жінка ледь не померла від страху, але потім зрозуміла, що це всьогона-всього її попутники. Оскар і Гумбольдт повернулися! Обидва виглядали втомленими й похмурими. Особливо Оскар. Схоже, він ледь тримався на ногах. У волоссі в нього був пісок, шкіра покрита шаром червоного пилу. Еліза поспішила їм назустріч і міцно обняла.

— Я така щаслива знову вас бачити, — розсміялася вона. Тільки тепер усі помітили, що вона вся змокла. — Шкода, що мене не було, коли ви прийшли. Та натомість я дещо знайшла. Ходімо, вам сподобається.

Вода зникла. Там, де було болітце, тепер зяяла глибока діра. Судячи з шуму внизу, заглибина повільно заповнювалася водою. Гумбольдт підійшов до краю й зазирнув униз. Еліза коротко виклала, що з нею сталося. Вона показала порожній гриб і розповіла, як знайшла загадкову трясовину. Лілієнкрон із Гумбольдтом кружляли навколо діри, немов двоє котів навколо блюдця з молоком. Земля була просочена вологою. Гумбольдт зачерпнув рукою трохи води й скуштував.

— Хм, — промовив він. — Вуглекислий газ.

Інші теж ковтнули.

— Лоскотно, — поділилася Шарлота. — Майже як содова.

— Це і є содова, моя люба, — посміхнувся Гумбольдт. — У найчистішому вигляді. Люба Елізо, схоже, ти знайшла гейзер із холодною водою. Винятково рідкісний вид гейзерів, які в дикій природі дуже рідко зустрічаються. Я правий, професоре?

Лілієнкрон кивнув.

— Зазвичай гейзер виникає через пароутворення, — пояснив він. — Вода натрапляє в ґрунті на гарячий шар гірської породи, нагрівається до температури кипіння, випаровується й під тиском викидається нагору. Назовні вона остигає, опускається вниз, і все починається спочатку. У холодного гейзера трохи інший принцип. У порожнині збирається вода, насичена вуглекислим газом, поки не досягне критичної точки, коли вміст газу стає максимально можливим. Тоді вуглекислий газ починає підніматися вгору й піддається стисканню. Газові