Кейт Мосс - Лабіринт

би не вельми гідним та поважним союзником і їх було б легко схопити дорогою. Якби ж був завеликим, то це скидалося б на оголошення війни.

Нарешті було вибрано шістнадцять рицарів, серед яких, незважаючи на заперечення Пелетьє, був і Гільєм Дюма. Разом зі зброєносцями, нечисленними слугами та церковнослужителями, Жаном Конґосом і ковалем, уся компанія нараховувала близько тридцяти чоловік.

Вони рушили до міста Монпельє, столиці земель віконта Німе та місця народження пані Агнес, дружини Раймона-Роже. Як і Тренкавель, Німе був васалом принца Арагонського Педро II, тому, хоча місто Монпельє було католицьким, а сам Педро невгамовно боровся з єретиками, — вони таки мали шанс пройти без перешкод.

Вони розраховували дістатися туди за три дні. Кожен намагався вгадати, хто приїде до Монпельє першим, віконт Тренкавель чи граф Тулузький.

Спочатку кортеж попрямував на схід, за річищем ріки Од. Біля Требаза вони повернули на північ до земель Мінервуа, рухаючись старою Римською дорогою, що проходила через Редорт, укріплене гірське місто Азіль та на Олонзак.

Найкращі землі було передано під canabiures, конопляні поля, що простягалися, скільки сягали очі. Праворуч від них росли виноградники, деякі було підрізано, а решта — занедбані й росли, як їм хотілося, вздовж дороги поза великою огорожею. Зліва від них розляглося смарагдово-зелене море ячменю, що стане золотим у пору збирання врожаю. Селяни у крислатих солом’яних брилях уже тяжко працювали на полях, жнучи останню пізню пшеницю, час від часу залізні вигини серпів відбивали промені вранішнього сонця.

На іншому березі річки, порослому дубами та вербами, були густі тихі ліси, де вільно літали дикі орли. Оленів, рисі та ведмедів, а також лисиць і вовків, особливо взимку, тут завше було досхочу. Над тими лісами вивищувалися похмурі, непроглядні праліси Чорних гір, де мешкали дикі кабани.

Наділений впевненістю й оптимізмом юності, віконт Тренкавель перебував у гарному гуморі, обмінюючись з іншими веселими анекдотами, а також слухаючи розповіді про минулі подвиги. Він сперечався зі своїми людьми про найкращих псів для полювання — хортів та мастифів, обговорював ціни на породистих сук, пліткував про те, хто на кого поставив ув останній грі в кості.

Ніхто не розмовляв про мету поїздки чи про те, що станеться, якщо раптом перемовини між віконтом Тренкавелем та його дядьком не матимуть успіху.

Хриплий крик позаду привернув увагу Пелетьє. Він зиркнув з-за плеча. Гільєм Дюма їхав третім у шерензі разом з Альзе Пріксанським та Тьєррі Казаноном, рицарями, які також навчалися у Каркассоні й здобули рицарський титул тієї ж самої Страсної п’ятниці.

Знаючи про доскіпливість старого Пелетьє, Гільєм підвів голову і зустрівся з начальником фортеці поглядом, сповненим зверхності. Якусь мить вони дивились один на одного. Потім молодший чоловік дещо схилив голову, нещиро підкоряючись, і відвернувся. Пелетьє відчував, як його кров закипає, але найгірше було те, що він нічого не міг удіяти.

* * *

Година за годиною вони їхали рівнинною місцевістю. Розмови інколи уривалися, потім зовсім припинились, оскільки збудження, що супроводжувало їхній виїзд із Ціутата поступилося місцем лихим передчуттям.

Сонце дедалі вище підіймалося в небо. Церковники страждали від спеки найдужче у своєму шерстяному одязі. З чола єпископа текли цілі річки поту, а пористе обличчя Жана Конґоса вкрилося червоними плямами, подібними до кольору наперстянки. Бджоли, коники та цикади сюрчали в жовтій висохлій траві. Комарі кусали зап’ястки й руки людей, а мухи мучили коней, змушуючи їх роздратовано трясти гривами та хвостами.

Тільки коли сонце опинилося високо над головами, віконт Тренкавель звів людей із дороги для нетривалого відпочинку. Дізнавшись, що місце є безпечним, вони розмістилися на галявині поряд із повільним потоком. Зброєносці розгнуздали коней та охолодили їхні тіла з допомогою вмочених у воду гілок верби. Порізи та подряпини було оброблено листям щавлю й гірчичними примочками.

Рицарі познімали свої лати й чоботи, змиваючи пил та піт із ший і рук. Кілька слуг було відправлено до найближчих селищ, через деякий час вони повернулися з хлібом, ковбасою, білим козячим сиром, оливками та міцним місцевим вином.

Щойно поширилася новина про те, що віконт отаборився недалечко, як довгий та невпинний потік селян і хліборобів, старих чоловіків та молодих жінок, ткаль і броварів направився до його скромного табору під деревами, несучи в дар своєму сеньйорові кошики вишень і тільки-но зібраних слив, гусей, сіль та рибу.

Пелетьє занепокоївся. Це могло затримати їх і забрати цінний час. Здавалося, люди мали на меті заставити речами ввесь простір ще до вечора, коли тіні стануть довшими, і вся процесія влаштується на ніч. Проте, як колись і його батько з матір’ю, Раймон-Роже був радий бачити своїх підлеглих та не міг відмовити нікому.

— Це все для того, щоб ми втихомирили свою гордість і дійшли мирної угоди з дядьком, — лагідно промовив віконт, — аби захистити все те хороше, невинне та правдиве, що є в нашому житті. І якщо буде потрібно, ми маємо боротися.

Неначе прадавній король-воїн, віконт Тренкавель провадив раду в тіні дубових дерев. Усі дари, запропоновані йому, він прийняв граційно, із шармом та величчю. Він знав, що цей день стане історією, вписаною в аннали та вплетеною у життя селища.

Однією з останніх прийшла гарненька темношкіра дівчинка