Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

дякую, стомився сидячи, корчить усього». Куди там! Вони не відступаються, все просять сісти, а я одно відкланююся та дякую за шану, а щоб вони виразніше чули про мою ввічливість, я на весь голос відмовляюсь. Усі, що були тут, звернули увагу на мою ввічливість. Аж ось пробивається чиновник, подумав я, поважний такий, у мундирі, і просто до мене; і він пропонує, щоб я сів.

«Що за чемне місто! — подумав я, — отакі привітні до приїжджого! І всі беруть у сьому участь. Та не на такого наскочили. Я їм покажу, що й у Хоролі політику знають не менше, як у Петербурзі!» І з такого побиту я ще більше стаз дякувати й сказав рішуче: «їй-богу, не сяду, а тим більше — при вас…»

— Та сідай же! Або я тебе геть виведу! — майже закричав ввічливий чиновник і з сим словом мало що не кинув мене на стільця. — Коли прийшов сюди, повинен, як глядач, пильнувати ладу й робити все те, що інші глядачі роблять. — І тут же пішов від мене.

«Ага! Так се я тепер глядач? — подумав я. — Розумію тепер. Я повинен «глядіти» на них і за ними все робити. Добре, се не мудра штука». І сів собі преспокійно. Дивлюся на всіх, що вони роблять. Аж вони «глядять» на тих, що осібно розмовляють. Став і я «глядіти»: я ж бо теж глядач.

Втопивши очі в тих, що розмовляли, я мимоволі став прислухатися до їхніх розмов, і тільки-но зрозумів сюжет їхньої матерії і ждав далі, що будуть пояснювати, коли раптом… Канальську картину якась нечиста сила опустила й сховала все…

— Фіть-фіть! — мимоволі просвистів я з подиву… Та бачачи, що всі глядачі, котрі коло мене сиділи, підвелися, підвівся і я; вони вийшли, вийшов і я. Вони увійшли в кімнати з різними напоями, ввійшов і я. Вони стали пити напій, пив і я… І одразу ж пізнав, що ся речовина є винахід брата Павлуся — пунш, котрого я терпіти не міг і в рота, як кажуть, не брав; а тут, як глядач, я повинен, додержуючись загального порядку, пити з іншими… глядачами, як назвав їх вельможний чиновник; та я зміркував, що, за логічними правилами знаменитого доміне Галушкинського, слід їх вважати вже не глядачами, понеже вони тут не глядять, а пиячами або як-небудь би доладніше, понеже вони п'ють…

Та нема чого робити; вони випили — і я випив; вони заплатили, заплатив і я; ні в чому не відставав од порядку. Подивимось же, що се за хитре місто Петербург? Випивши, вони збираються йти, збираюсь і я і спитав їх: а куди нам тепер треба йти?

— Розуміється, в театр, скоро почнуть, — сказав один і поспішив.

«Почнуть! — подумав я. — Що почнуть? — спитав я самого себе. — Звісно, почнуть пускати комедію! То була нарада в них між собою, а тепер візьмуться за діло. Треба йти в театр». Подумав так та й пішов: узяв знову квитка, заплатив знову півтора карбованця; ввійшов і сів уже на інше місце, яке показав мені послужливий лакей. Піднялася знову картина.

Нудьга смертельна! Сидять старі й розповідають молодикові чортзна-що! — про добродійність, самозречення й усяку таку дурницю. Молодик, таки видно, розпалюється; от-от дасть їм дулю, і — годі! — картина невідомою силою впаде, і нас розпустять по домівках. Де там! Говорять собі та сердяться, і все чемно, а ми нудьгуємо.

Не вдаючись у пустопорожні балачки, я задумався про своє: про Хорол, про матінку покійну, про птицю, яку вони пигодовували, та всякі такі радощі, коли се раптом ногу мою щось відштовхнуло… Глядь — біля мене сидить прекрасна стать… Себто одна, мабуть, особа, а не проста, бо була корпорації дебелої і світила принадами, не так воно, щоб зовсім, а прикрила трохи флеровою косиночкою. Ото як од-штовхне вона мене, та й каже, а втім, досить меланхолійно: «Ви наштовхали мені всі коліна! Чого се ви штовхаєте?»

Тут тільки я помітив, що, віддавшись солодким мріям, я не помітив жіночої натури, котра біля мене сиділа; вільно з'єднав моє коліно з її і пресправно торкався, сам не знаючи, для чого. Побачивши наслідок своєї задумливості, я наполегливо став просити вибачити мені й ствердливо доводив, що я штовхав її без усякого лихого наміру.

— Ще б пак, я дозволила вам мати якийсь намір!..

Дальше наше знайомство тут і урвалося, бо картина впала перед нами. Всі підвелися, підвівся і я; всі пішли, пішов і я на колишнє місце. Та мої сусіди по глядачівству були люди іншої комплекції, ніж попередні; вони не пили пуншу, їли яблука, котрі і я їв, обтиралися, вийшовши з душного залу, обтирався і я. «В театр, в театр!» — закричали вони й побігли. Пішов і я повагом, міркуючи: «Ох, сей театр! Буду и його пам'ятати!» Купив знову квиток і знову заплатив півтора карбованця.

Увійшовши в залу, сів; дивлюсь… У мене по сусідству нема прекрасної статі, все чоловіча; не страшно, хоч і штовхну кого.

Знову розмови, тільки вже не комедники, а жінки й сестри їхні. «Бабську балаканину нема чого слухати, — подумав я, — тут тільки й жди пліток та сварок. Буду своє думати», — і почав.

Дивне я тут помітив! У папірцях, якими запрошувано гостей до театру, заборонялося стукати ногами й палицями! Так що вони вигадали? Ану ж плескати в долоні; та як заплещуть разом, так що та музика! Я так і регочу від задоволення, а вони як навмисно дражнять комедників та плещуть; звісно, то від досади, що не можна стукати ногами й палицями; навіть плачуть, та, знай, усе плещуть. Се мене в комедії тільки й розважило.

Уже вчетверте брав я квитка, — що робив завсіди, як входив до театру, — вчетверте платив півтора карбованця, що мені було дуже прикро, і я, не витерпівши, спитав у крамарчука,