Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— Чого ти шукаєш? — спитав я.

— Паперу й олівця. Цяця не могла про них забути.

Я пробурчав щось на тему його манії, але він таки не помилився. Де ж би Цяця могла не забезпечити його стосом паперу й цілою коробкою олівців!

Він прилаштувався під купою ящиків і заходився писати якогось вірша.

Невдовзі після полудня прийшов Бен. Я бачив, що він схвильований, але не став зразу розпитувати.

— Джіммі набрів на джерело, — сказав я. — Онде у відрі вода.

Вій попив трохи й сів у тіні від ящиків.

— А я таки знайшов, — промовив він.

— Я не знав, що ти щось розшукував.

Він глянув на мене й криво осміхнувся.

— Елмер — штучного походження.

— То ти, значить, пішов і знайшов їх. Наче десь там уздовж вулиці. Так, наче…

Він похитав головою.

— Здається, ми запізнилися. На кілька тисяч років, а може, й значно більше. Я знайшов тільки руїни та долину, де цілий ряд пагорбів, так, ніби могильних. І декілька печер у вапняковому крутосхилі над долиною.

Він підвівся, підступив до відра і ще випив води.

— Дуже близько я не зміг підійти, — сказав він. — Елмер там на сторожі. — Бен скинув капелюха й рукавом сорочки витер обличчя. — Патрулює взад-вперед, як вартовий на посту. Видно, які він пробив на землі вибоїни за довгі роки сторожування.

— Так он через що він на нас накинувся, — зауважив я. — Як на непроханих гостей.

— Мабуть, — погодився Бен.

Увечері ми обговорили цю справу й вирішили й собі простежити за Елмером, які в нього звички й розпорядок дня, так би мовити. Бо ж слід було якомога більше розвідати про ті руїни, що їх Елмер стеріг.

Це ж уперше випало натрапити на високорозвинену цивілізацію, але прийшла людина занадто пізно, та ще й”-через упертість Цяці — маючи надміру скромне спорядження для обстежень тих незначних решток.

Що більше думав я про це, то дужче розпалювався. Отож я пішов до Цяці й став добряче гупати в стіну, щоб привернути її увагу. Але вона — ані найменшої реакції. Я став кричати до неї — у відповідь мовчанка. Я сказав їй, про що йдеться і що потрібна її допомога, що вона просто мусить це зробити, бо ж для цього її й призначено. Цяця була незворушна.

Я вернувся до своїх і сів поруч з ними біля вогню.

— Вона мовчить немов мертва.

Бен підгорнув докупи поліняки, і омахи полум’я шугонули вгору.

— А цікаво, чи може робот померти. Такий високочутливий організм, як у Цяці.

— Від розриву серця, — з відтінком співчуття докинув Джіммі.

— Ти з тими своїми віршованими витребеньками! — визвірився я на нього. — Вічно снує, як сновида! Вічно роздабарює! Якби не ті твої кляті віршики…

— Перестань, — урвав мене Бен.

Я глянув через багаття на Бенове обличчя, освітлене полум’ям, і перестав. Зрештою, подумав я, може, я й не маю слушності. Хіба Джіммі винен, що він бездарний поет?

Я сидів, дивився на вогонь і міркував: чи ж може Цяця бути мертвою? Звичайно, не може. Вона просто злостива. Вона вирішила нам насолити і таки добре насолила. А тепер приглядається, як ми мордуємось, і чекає нагоди викласти свої козирі.

Уранці ми зорганізували стеження за Елмером і далі підтримували його день у день. Один з нас вибирався на вершину хребта за якихось три милі від табору й улаштовувався там з єдиним нашим польовим біноклем. Через кілька годин на зміну йому приходив хтось інший, і так десять чи й більше днів від світанку до смерку ми тримали Елмера під пильним оглядом.

Дізналися ми не дуже багато. Він діяв за розкладом, укладеним настільки продумано, що, здавалося, не було найменшої змоги скрастися непомітно в охоронювану долину — хоча навіть якби хтось із нас і зміг туди проникнути, навряд чи він знав би, що там робити.

У Елмера був постійний маршрут. Деякі з могильних пагорбів він використовував як спостережні пункти, переходячи від одного до іншого приблизно за п’ятнадцять хвилин. Чим більше ми стежили за ним, тим певніше переконувалися, що він залишався господарем становища. Поки він тут, ніхто не наважиться полізти в це мертве місто.

Вже на другий-третій день він виявив, що за ним стежать. Він зробився трохи нервовий; вибравшись на свої обсерваційні пункти, зупинявся й дивився насамперед у нашому напрямку. Раз, коли я був черговим спостерігачем, він наче налаштувався вистрелити — я вже мало не рвонув навтіки, — але передумав і рушив далі своїм звичайним маршрутом.

Якщо не говорити про стеження за Елмером, жилося нам привільно. Ми купалися у морі й ловили рибу, щоразу ризикуючи життям, коли готували і їли якусь нову, незнайому її породу, але нам якось пощастило не натрапити на отруйний різновид. Ми б і зовсім не торкалися цих риб, якби не потреба економити наші припаси. Вони ж були не безмежні, а ми не мали ніякої певності, що Цяця поповнить їх. У такому разі нам довелося б самим якось давати собі раду.

Бен став сушити голову проблемою, чи є пори року на цій планеті. Він дійшов висновку, що є, і подався у ліс шукати місця, де поставити хатину.

— Ми ж не зможемо жити на березі в наметі, коли настануть холоди, — сказав він.

Але нас із Джіммі щось не дуже непокоїла ця перспектива. Я собі розважив так, що Цяця рано чи пізно перегарячкує, і ми зможемо взятися до діла. А Джіммі сидів по вуха у своїй неймовірній писанині, що їй він дав наймення “сага”. Може, то й справді була сага, чорт її знає. Я на сагах не розуміюся.

Називалась вона “Смерть Цяці” — він там сторінку за сторінкою наповнював чистісінькою бреднею про те, яка добра машина вона була і яке мала кришталево чисте серце, хоч воно й з металу. Все це було б ще нічого, якби він не примушував нас щовечора після їжі вислуховувати шматок за шматком своє базгранин.

Я терпів скільки міг, а потім одного вечора зірвався. Бен став обстоювати Джіммі, але коли я погрозився, що заберу свою третину припасів і отаборюсь окремо, щоб не чути зазивань Джіммі, перейшов на мій бік. Ми вдвох наклали вето на дальші декламації. Джіммі спробував огинатися, але він був у меншості.

Після цих перших, може, кільканадцятьох днів ми стали бачити Елмера тільки вряди-годи, хоча, певно, він таки пройнявся неспокоєм, бо ночами ми часом чули його колеса, а вранці