Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— От уже ця смута! — незадоволено мовив Оссолінський. — А що скажеш ти, пане Матвію? Адже ти теж колись був козаком. Як ти вважаєш, чим можна вгамувати бунтівників?

«Нічим! — подумав Клесінський. — Треба було раніше головою думати, а не лопатися від пихи та жадібності! Довели хлопів до відчаю, а тепер — «Що робити? Що робити?» Річ у тім, що після спілкування з князем Вишневецьким пан Матвій дещо переглянув своє ставлення до причин повстання.

— Моя думка занадто незначна, і боюся, що не зможу дати твоїй милості розумної поради або навіть мудро висловитися щодо цього, — скромно відповів Матвій. — Утім, не можу промовчати про те, що можливість придушити цю смуту криється в її сausis principalis[56]. Діло зовсім не у кривдах цього чигиринського сотника. Через відібраний маєток та інші образи повстання такого розмаху не піднімеш — не знайшлося б у всій Україні дурнів, що були б готові йти мститися лише за його образи! Адже його підтримали всі — від низових козаків до найжалюгідніших жебраків у глухих містечках. Люди повстали через численні утиски і знущання. Не приховую, що левова частка відповідальності за це все лежить саме на вельможному панстві, яке дуже крутими заходами проводило зміцнення своєї влади в цих землях. І часом ужиті заходи були занадто суворі та жорстокі.

— Тобто ти хочеш сказати, що жорстокість і свавілля шляхти довели козаків до бунту? — перепитав Оссолінський.

— Від проникливості твоєї милості нічого не сховається! — усміхнувся Матвій. — Це — сausa prima[57], і в ній криється припинення смути. Так, якщо козакам повернути їхні права і привілеї, то вони, найімовірніше, угамуються. Однак триватиме це недовго, бо деякі пани, коли знову відновлять свою владу в цих землях, почнуть ретельніше зміцнювати свої маленькі королівства в нашому великому королівстві на шкоду інтересам русинів, а отже, у майбутньому буде нова смута. Я вже мовчу про те, що хлопи доведені до зубожіння надмірними поборами та утисками. А тепер вони скуштували крові та більше нізащо не стануть покірними рабами, якими були до цього. Якщо вовк скуштує людського м’яса, він почне полювати на людину.

— І що з цим усім робити? — похмуро запитав Оссолінський, бо усвідомлював, що Матвій має рацію.

Річ була не в тому, що коронний канцлер довіряв розуму й судженню Клесінського та бачив у ньому порадника, а в тому, що подільський шляхтич завжди був собі на умі, умів мислити тверезо і практично, а головне — він завжди й у всьому помічав і виділяв найважливіше та головне. Тому князь із цікавістю слухав його думку.

— Ну, для початку треба дати їм те, чого вони хочуть. Тільки боюся, що це вже занадто пізно. От якби раніше! Та й жоден шляхтич на це не піде! Здається мені, що ми втрачаємо Україну, — скрушно сказав Матвій. — Наприклад, ті ж Конецпольський і Вишневецький, які володіли більшою частиною земель на Задніпров’ї, зможуть їх повернути, однак із великими зусиллями. Хлопи Виш­невецького кістьми ляжуть, але не пустять цього нелюда назад, особливо після його безумств та звірств. А без селян ця земля буде марною, тому що...

— Яких безумств? — насторожився Оссолінський, перебивши Клесінського. — Ходять чутки, що князь Вишневецький надто жорстоко розправляється з повстанцями. То невже це правда? А я вважав, що це лихословлять недоброзичливці князя.

Матвій кисло посміхнувся.

— Твоя милосте, не хотілося б здобути славу famigeratore[58], але, на жаль, я бачив усе своїми очима — князь так жорстоко розправився з невинними людьми, що деякі чоловіки з його почту ледь не втрачали свідомості від побаченого. Не дивно, що після його жорстокості хлопи ще більше обурилися. А найстрашніше, що дрібна шляхта йому наслідує, сподіваючись тортурами і стратами налякати народ. А той у відповідь безжально палить маєтки цієї шляхти, бо знає, що за його спиною стоїть Хмельницький і не сьогодні-завтра піде в наступ зі своєю армією, — похмуро промовив Матвій. — Не варто недооцінювати козаків — як городових, так і низових. Це дуже грізна військова сила! І щоби протистояти їй, треба мати потужну армію.

Оссолінський, слухаючи Клесінського, спохмурнів. Матвій лише підтвердив те, що вже давно йому доносили: свавілля та жорстокість шляхти, що послугували причинами повстання, випустили з глечика страшного джина — русини захотіли свободи. Повної свободи від влади Речі Посполитої! І придушити це прагнення народу буде вкрай складно, а найімовірніше — неможливо.

— Нині є два найбільш зручних кандидати на королівський трон. Обидва — брати покійного короля: Карл-Фердинанд[59] і Ян-Казимир[60], — несподівано перевів розмову на іншу тему коронний канцлер. — А кого з них бажаєш бачити на троні ти, пане Матвію?

— Я бажаю бачити того короля, якого прагнуть бачити мої друзі, — не задумуючись відповів Клесінський. — А оскільки нещодавно твоя милість сказав мені, що вважає мене своїм другом, то вибір твоєї княжої милості є також і моїм вибором!

Оссолінський задоволено всміхнувся.

— У такому разі наш із тобою майбутній король — Ян-Казимир. Його підтримує також і королева-вдова