Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

ним і усміхалася йому, а сьогодні каже, що вже давно його не кохає. — Мені зрозумілі твої міркування. Не хвилюйся! Я не вбиватиму свого щасливого суперника, та й не заздрю йому. Дійсно, його доля незавидна! Ліпше бути зовсім самотнім, ніж мати зрадливу кохану. Прощавай!

І Юрій, круто розвернувшись, вийшов, навіть не поклонившись Габріелі. Дівчина відчула досаду — відкинутий коханий потрапив не в брову, а в око. «Але якщо я не кохаю його, то чому мушу виходити за нього заміж? Та якщо я його не кохала, то навіщо морочила голову? Навіщо давала надію і змусила принижуватися перед моїм батьком? Ох, якби він не був таким самозакоханим і гордовитим, то цілком можливо, що я обрала б його. А втім, це його турботи! Я не клялася йому в коханні до смерті, як він мені! Переживе! Такий, як він, легко знайде мені заміну», — думала панна, не усвідомлюючи, що завдала хлопцеві сердечну рану, яка нескоро затягнеться.

Юрій без оглядки поспішав геть із будинку своєї тепер уже колишньої коханої, коли його наздогнала Агнешка.

— Стривай, пане! Мені дуже шкода, що так вийшло. Моя панна ніколи не була вартою тебе.

— Навіщо ти мені це говориш? — з відразою запитав Юрій, бо якщо раніше жадібність Агнешки його коробила, то тепер служниця викликала в нього огиду. — Чи сподіваєшся отримати зайві монети за співчуття?

— Ах, ні! Я брала в тебе гроші не з жадібності, а тому, що мені вони були потрібні для посагу, — чесно відповіла служниця. — Ти завжди був добрим до мене, і я щиро співчуваю тобі. А ще хочу сказати, що не думай про мою панну та не побивайся за нею! Вона проміняла таку добру людину, як ти, на крилатого гусара, і марно, бо вона з ним ще наплачеться! І прошу тебе, милостивий пане, не тримай на мене зла! Дай, Боже, тобі щастя й успіху, тому що ти їх заслужив! — з цими словами Агнешка вклонилася йому й побігла назад.

Її слова тільки розлютили Юрія. «Чому в служниці виявилося більше гідності та честі, ніж у її господині?» — гнівно подумав хлопець.

Юрію завжди щастило в житті: він народився в сім’ї знатного шляхтича, ніколи не знав принижень і нестатків, його всі поважали. Його походження та успіхи наклали на нього відбиток гордині й марнославства, але не змогли до кінця вбити честь і благородство. Але перше кохання, спаплюжене лукавством коханої, завдало йому не так образу, як удар по самолюбству, — йому, Юрію, зволіли іншого!

Обдумуючи вчорашнє сватання й сьогоднішнє зізнання, Юрій почав пригадувати, як у Дашкевського бігали очі, як він м’явся, повідомляючи йому причину відмови. «Отже, Дашкевському було зовсім байдуже, якої я віри! — думав він, плентаючись навмання. — Теж мені! Ревний католик! А мій князь? Які ж цинічні його поради! Навіщо мені це все треба? Навіщо я тут? Як же хочеться поїхати звідси додому, у Волховиці! А може, і справді плюнути на цю службу та поїхати? Ах, ні! Батько дізнається — голову з мене зніме! Але поїхати звідси мені все-таки треба. Не можу тут тепер бути. Мабуть, піду й розповім усе князю та відпрошуся в нього поїхати хоч ненадовго. Якщо він мені так благоволить, як розповідав учора, то неодмінно дозволить. Поживу трохи у спокої, а там, може, і повернуся».

Того самого вечора Юрій чесно і правдиво розповів усю цю непорядну історію своєму патронові. Оссолінський страшенно розлютився, але не на Юрія, а на панну Дашкевську. «А чорт би вхопив цю дівку! Через неї я втрачу свого найкращого секретаря! Ото вже шльондра!» — зі злістю думав коронний канцлер, але відмовити своєму улюбленцю не зміг, тому милостиво відпустив, узявши з нього обіцянку неодмінно повернутися не пізніше від кінця вересня.

Юрій тепло попрощався з князем та наступного дня покинув Варшаву, прямуючи до Волховиць, і лише на один день розминувся з рідним батьком, оскільки пан Матвій саме під’їжджав до столиці Польського королівства.

Пан Клесінський, діставши облизня у дружбі з Вишневецьким, вирішив провідати своїх колишніх благодійників, а також дізнатися з перших рук, кого готують у королі й до якого угруповання слід заздалегідь долучитися, щоби не проґавити свої вигоди. А заразом з’ясувати, яке рішення ухвалить сейм щодо бунту, та й узагалі, яка буде подальша політика держави. Війна війною, але жити йому якось треба! Тому, перепочивши з дороги, Матвій наступного дня після свого приїзду пішов із візитом до Оссолінського з подвійною метою: засвідчити свою повагу та провідати сина.

Канцлер був, звичайно, Клесінському радий, але із заздрістю зазначив, що той, незважаючи на поважний вік, досі стрункий та вродливий, чого не скажеш про самого Оссолінського. Утім, радо прийняв подільського шляхтича.

— Ось уже не чекав, що ти, пане Клесінський, ушануєш мене своєю присутністю! — милостиво сказав князь у відповідь на вітання й поклони пана Матвія.

— Для мене найбільше благо знову бачити твою милість у доброму здоров’ї! — ввічливо відповів Матвій. — А не відвідати мого князя в цей гіркий для всієї країни час я просто не міг, бо занадто добре пам’ятаю всі ті милості, які були даровані тобою, мій князю, і сподіваюся, що моя скромна персона зможе бути тобі хоч чимось корисною.

— Уже добре те, що ти, пане, не забуваєш давніх друзів! Amicus verus — rara avis[55], — солоденько усміхнувся канцлер.

— Для мене справжнє щастя вважатися другом твоєї милості! А особливо вірним другом! — розчулено відповів Матвій і засяяв вдячною усмішкою.

Обоє старих користолюбців не поступалися один одному в умінні улесливо говорити, але час було побесідувати про щось більш суттєве, ніж просто обмінюватися порожніми люб’язностями.

— Що чути в Поділлі, пане Матвію? — ніби між іншим запитав Оссолінський.

— На жаль, нічого конкретного повідомити твоїй милості не можу, тому що покинув я рідний край порівняно давно. Коли я поїхав, то в Поділлі було тихо. Дай, Боже,