Кріс Тведт - За браком доказів

нерішучості. Поїхати сюди було помилкою. Вона почувалася по-дурному, навіть більше — вона почувалася вихолощеною зсередини, і ту порожнечу конче треба було чимось заповнити. Вона впізнавала це відчуття, знала, куди воно заводить, і нізащо не хотіла йому піддаватися.

Карла ледь тремтіла. Хоч день був теплий, вечірнє повітря все ж пронизував холодок. Вона подумала, що треба було вбратися тепліше. Звідси до головного шосе шлях неблизький. Може, треба просто викликати таксі й поїхати додому. Карла вийняла з торбинки телефон, але на мить завагалася. Думка про повернення додому, до нудкої порожнечі, була нестерпною.

Вузька дорога вела повз автомайстерню. Вона дійшла нею до кінця темної будівлі, а коли звернула за кут, відчула запах бузку.

— А ось і ти, — почувся раптом голос.

— Якого дідька сидиш у темряві? — голосно запитала вона, щоб приховати свій переляк.

— Тут не зовсім темно, — сказав Конрад Еспесет. — Якщо обернешся, побачиш ще трохи світле небо.

Так і було. Над горами виднілася тонка багряна пасмуга, ніби за вершинами палала пожежа.

Карла подумала, що при такому небі ніч видається ще темнішою. Вона обернулася до Конрада, рушила на звук голосу. Побачила обриси стільця, столу й самого Конрада. Сіла, холодне сидіння обпекло стегна.

— Двері замкнені, — промовила вона. — Я вже хотіла їхати додому.

— Але не поїхала…

— Мабуть, таки треба їхати.

— Тобі вирішувати… Але навіщо було перти аж сюди, щоб відразу забратися геть?

Його самовпевненість видавалася Карлі провокативною. Щось у його голосі підказувало, що він посмішкується з неї.

— У своєму житті я ще й не такі шляхи надармо проходила.

— Не злися!

Певно, Конрад відчув роздратування у її словах.

Раптом він опинився дуже близько, стояв на колінах перед нею у мокрій траві. Карла розгубилася. Вона не помітила його руху, мабуть, відволіклася думками на мить, а не варто було. Карла ще не визначилася, ще хотіла втримати його якийсь час на відстані, щоб він ще трохи побув лише голосом і невиразним силуетом у пітьмі.

Вона відчувала його запах, той самий запах, коли він нахилився до неї біля фігури Анубіса й попросив прийти ввечері. Запах поту й машинної оливи, який миттю перехопив їй подих.

Карла подивилася на його потилицю, на шию й кремезні плечі й затремтіла.

— Ти змерзла? — промуркотів він, торкаючись теплим подихом її шкіри.

Карла мовчала. Її білі стегна по обидва боки його темної голови здавалися крилами. Він мов ангел, подумала вона.

Потім вони пішли досередини. Одну частину майстерні Конрад облаштував під помешкання. За винятком ванни, тут була тільки одна кімната: кухня, вітальня і спальня — усе в одному. Велике ліжко правило водночас і за канапу. Вони кохалися, аж доки він більше не захотів. Карла могла б іще, але нічого не сказала, почувалася, попри це, задоволеною.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав Конрад.

— Звідки така впевненість? Ти ж нічого про мене не знаєш, — сонно пробурмотіла Карла.

Вони лежали в ліжку, розм’яклі й спітнілі. Вона наполовину прикрилася ковдрою, він дивився на неї, спершись на лікоть.

— Я знаю усе про таких, як ти, — усміхнувся він.

Ось знову, відголосся самовпевненості й пихи, які так її дратували.

— І що це означає?

Конрад простягнув руку, відгорнув набік ковдру, провів пучками пальців по внутрішньому боці стегна, по блискучих червоних шрамах.

— Перестань!

Карла скинула його руку.

— Давно це в тебе?

Карла відмахнулася, не хотіла говорити.

— Уже кілька років. Я була молода й недосвідчена. Конрад кивнув, ніби на знак підтвердження своїх здогадів.

— Госпіталізували?

— Двічі.

— Примусово?

— Тобі до цього зась, — Карла рішуче натягнула на себе ковдру.

— Воно не має жодного значення, — заговорив Конрад, — але потім залишається якась пустка, правда? Саме це я розпізнав у тобі — голодне бажання чимось заповнити порожнечу й байдуже чим, болем, сексом чи алкоголем. Я таке відразу помічаю.

Карла задумалася. Її сердило, що він говорив про неї, як про одну з юрби, і водночас розуміла, що в його словах правда. Принаймні частка правди.

— А чим ти заповнюєш свою порожнечу? — запитала вона.

— Тобою.

Розділ 51

Ґюннар Маркюссен сидів у найтемнішому кутку зали, і все ж його легко було помітити — чужорідне тіло серед постійної клієнтури кав’яреньки під самим фунікулером Фльойбанен. Він зателефонував зранку й попросив зустрітися після роботи.

Я помахав здалеку, дав знати, що бачу його, і почав протискатися поміж столиками.

— Забігайлівка не твого рівня, — завважив я.

Ґюннар хмикнув.

— Я злякався, що хлопака за барною стійкою витурить мене звідси, коли замовив філіжанку чорної кави.

— Таке мізерне замовлення, напевно, обурило його душу баристи, — засміявся я.

— Хочеш чогось?

— Гадаю, кави мені на сьогодні вже досить. Є новини?

— Я подумав, що тобі захочеться оновлення інформації, — мовив Ґюннар таким тоном, ніби зустрічатися з адвокатом й обговорювати поточні справи найнормальніша річ на світі.

— Правильно подумав.

— Ми не зуміли з’ясувати, хто був співмешканцем Марі Саннторв. Вона не була одружена, жодний чоловік не зареєстрований за її адресою, принаймні за останні п’ять років.