Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

і збирався, товаришу Мальцев, а тут глядь — і Ви йдете! — заметушився він. — У мене навіть цукор є. Зараз, проходьте, а я тим часом гукну чергового, дам розпорядження…

Увійшли. Марко огледівся: тісненьке приміщення, побілені стіни, заґратоване віконце кімнатки з видом на Вірменську площу, просто на колишнє петлюрівське міністерство. Стіл, кілька стільців, на стіні — портрет Ульянова-Леніна.

Папки, папери… Перевів погляд на Мальцева, вказав очима: перед ним на обтягнутій прочовганою шкірою стільниці з-під папок виглядала зв'язка ключів. Та розгледіти її Марко не встиг — до кімнати повернувся комендант Сєргєєв.

— Зараз усе буде… Я ж якраз чаювати збирався, ото й почаюємо разом! — повторив він. — То, кажете, справи без покійного панотця зовсім кепські? — звернувся до Мальцева.

— Не нагадуйте, товаришу Сєргєєв, — гмикнув той.

— І що ж тепер? — поцікавився комендант. — Що ж тепер робитимете?

— Ну що… У «пряника» завжди є протилежний метод — «батіг». Застосовуватиму його.

Черговий приніс чайник та кілька шматків схожого на застиглий бурштин коричневого цукру.

— Люблю чай по-нашому, по-простому, з цукром уприкуску! — примовляв Сєргєєв, наливаючи собі у блюдце гарячої темної рідини. Відкусив цукор, підніс, віртуозно підтримуючи пальцями, блюдце до рота, голосно відсьорбнув. — О! Те що треба. Ковток чаю — і душа радіє!

Марко звично налив із чайничка у чашку.

Мальцев якось невпевнено покрутив у руці блюдце і теж взявся за чашку.

— Хороший у Вас чай, товаришу Сєргєєв! — проказав, відпиваючи і собі.

— Так родичі арештантів часом балують… Приходять, значить, рідним харчі які передати і мені: візьміть та й візьміть..Іде вони його тепер дістають… А я хіба не людина, товаришу Мальцев! Коли вже так просять, то, звісно, чаю та шматок цукру для солдатиків візьму.

— Ну, так-так! — погодився Мальцев. — Я вже казав товаришу Клєвєрову, що наша чортова робота тут, у Кам’янці, має свої особливості.

— Тільки попрошу, товаришу Мальцев, і Вас, і Вашого колегу: про те — нікому! — застеріг комендант. — То я Вам так, по-дружньому ділюся.

— Звичайно, звичайно… — закивав Іван Мальцев. — А я, товаришу Сєргєєв, маю великий інтерес поглянути на Ваші підземелля. Чув, під нами ще кілька поверхів?

— Два, якщо бути точним, — відказав з певною гордістю у голосі комендант в’язниці. — Тут, у Старому Місті, під кожним будинком отакі підземелля… Немов ціле місто під нами!

— Що не дуже добре, — зауважив Мальцев. — Особливо, коли ми тих ходів не знаємо. Місцеві їх можуть використовувати самі знаєте як…

— О, за те не турбуйтеся, товаришу Мальцев! — махнув рукою комендант. — Більшість із цих лабіринтів давно завалена або забита усіляким непотребом. Ми теж надибали під в’язницею ще якийсь старовинний рівень, що тягнеться у бік Вірменської площі. Хто його знає, що там було. Наказав хлопцям розчистити трохи, але там такі завали… роботу зупинили майже одразу. Але що там дивитися… Тюрма — вона і є тюрма. Хіба в загальному покажу, як усе виглядає. То бажаєте подивитися, товаришу Мальцев, просто зараз?

— Чому б і ні! — проказав Іван бадьоро.

— Якщо так — ходімо. А Ви, товаришу Клєвєров? — додав за мить, помітивши, що Марко і не збирається відкладати чашку з чаєм та слідувати з ними.

— О, ні, ні! — Швед замотав головою. — Я підземеллями, до того ж тюремними, лазити не зугарний, погано почуваюся у замкненому просторі. Товаришу Сєргєєв, якщо не заперечуєте, я зачекаю Вас тут, насолоджуся смачним чаєм та краєвидом із вікна… Обіцяю, що з місця не рухнуся.

Комендант якось розгублено, по-дурному розсміявся.

— Так, краєвид крізь ці заґратовані вікна надзвичайний… А ґратки не знімеш — не положено! Товаришу Клєвєров, зрештою, залишатися у робочому кабінеті коменданта під час його відсутності теж не положено… але… — глипнув у бік Мальцева. — Ну, добре, залишу двері прочиненими, насолоджуйтеся чаєм, а я поки що покажу товаришу Мальцеву наше обійстя.

— Та ну що Ви, товаришу Сєргєєв! — Мальцев поплескав Антона по плечу. — Ми ж не контра якась! Одну справу робимо!

— Ну, так… — промовив той неохоче.

Тільки-но кроки коменданта Сєргєєва і Мальцева стихли на першому поверсі, Марко відставив чашку вбік, дістав зі свого планшета коробку від монпансьє, яку знайшов у шафці з посудом, а з неї — шматки віконної замазки.

Обережно витягнув з-під папок в’язку ключів. На кільці їх було п’ять. Перші два — завеликі, від якихось тюремних чи складських приміщень. Третій, мабуть, від кабінету самого Сєргєєва. Два інших привернули увагу Шведа одразу: один звичайний, середніх розмірів, — від домашнього замка та менший, наче від сейфа чи якоїсь скриньки.

Марко роззирнувся. Сейф у кабінеті Сєргєєва був, і ключ на кільці, вочевидь, відмикав саме його. Спокуса просто зараз відчинити сейф була величезною, однак вирішив спочатку зробити зліпки.

Обережно зробив відтиски усіх ключів у пляцах віконної замазки, заховав зліпки у коробку, а ту — назад до планшета.

Прислухався — наче нікого. Піднявся, підійшов до сейфа. А може, все-таки спробувати просто зараз?

Обережно встромив ключ у замкову щілину… А раптом встигне!

Всередині замка клацнуло. Ключ підходив ідеально!

Швед затамував подих і вже збирався відчинити дверцята сейфа, як у коридорі залунали кроки: то черговий солдат підіймався сходами.

Марко ледве встиг зачинити сейф і покласти ключі Сєргєєва на старе місце, як червоноармієць став наче вкопаний біля прочинених дверей кабінету.

Комендат, вочевидь, таки розпорядився, приставив охорону про всяк випадок.

От, чорт! Зовсім трохи часу — і він би дізнався, чи є та печатка у сейфі!

Марко потягнувся за чайником, долив собі чаю, мимоволі зупинивши погляд на чашці, з якої не допив Іван Мальцев.

— Ну що? — запитав у нього Мальцев, щойно вони від’їхали від слідчої в’язниці. — Вдалося?

— Так. Зліпки у мене. Якби не з’явився черговий, я б і до сейфу зазирнути встиг, — невдоволено буркнув Швед. — Якоїсь хвилини не вистачило!

— То нічого… Тихше ідемо